Білий труп
Стояла передноворічна осінь. Голубі лебеді летіли додому, оминаючи неприємну їм країну, що займала велику територію нової планети Лицедії. Імперія Страусія переживала не найкращі свої часи. Не найкращі, але останні. Жителі цієї країни — маленькі чорноокі бегемотоптерії — прокинулися від тисячолітнього сну, знявши з посинілих носів великі окулярозменшувальні прилади, які дозволяли їм сприймати себе і навколишніх нікчемними, а худющих паразитів завойовників — великими та страшними. Тепер бегемотоптерії, зрозумівши, що їх сила — у єдності, відійшовши від лінивого похмілля, за яким вони ховалися в полоні страху, вбивали своїх завойовників, звалювали, підриваючи, великі вежі, через які , за допомогою електромагнітних хвиль, відбувалася маніпуляція тисячами народностей цієї великої колонії з іменем Страусія.
Найпершими помирали, так і не народжуючись, Душі зібраних за колючим дротом імперії народів — провидиці, віщуни, телепати, цілителі — всі, хто мав звязок з вищими силами. Тому, звісно, нікому було попередити існуючу владу, яка продовжувала свої загарбницькі наступи на сусідні держави, про небезбеку розвалу та знищення Страусії(ясновидці, які працювали на владубоялися цього, а інших не було).
І от тепер лебеді, пролітаючи над засніженою місцевістю імперії у пошуках теплих країв, бачили лише білий труп, який розкладався, у якому відбувалися процеси бродіння, відлітали -відєднювалися одна за одною частини тіла-народності, навчившись нарешті думати, зрозумівши, що сила, якій вони боялися протистояти — лише жменька дурніву чаші крові, які через червону рідину бачать світ через пелену вбивств, маніпуляцій та зрад. Голова цього трупа ще намагалася відкусити частину сусідньої держави(з якої, до речі, вмрушили лебеді), не розуміючи, що тим самим ковтнула руйнівної отрути, яка почала діяти задовго до того, як маленький шматок впав у зігнивший шлунок Страусії,вилетівши через нього, як у пусту трубу духовних родовищ, не зазнавши ніякої шкоди.
Сині лебеді бачили помираючого звіра, на блідому обличчі якого відбилося нерозуміння ситуаці у останньому стогоні: «За що?!!!»У відбовідь тисячі білих кісток тих, хто загинув від жорстокості імперії, піднялись із могил у різних кутках Страусії і, утворивши великий кулак, вбили одним ударом тирана.
І постали із того паперового попелу щасливі держави щасливих націй, будуючи міста та села, господарюючи на своїх землях. І сині лебеді, повертаючись стаями навесні, залишали своїх синів у новостворених райницях.
І не було держави-Страусії. А її колишні жителі вже не вважали себе бегемотоптеріями, усвідомивши власну гідність.
Лише общипаний птах з головою під землею на гербі Страусії у підручниках історії викликав у памяті запах білого трупа — запах перемоги над собою, новонародження та свободи. Тільки до вільних людей навесні прилітають голубі лелеки.
Коли залишиться піря
Два птахи бались за тіло. Своє. Бо мали одне на двох. І суперечки, які їх роздирали, стали нарешті нестерпними. Було смішно бачити володаря птахів, який сам собі виїдає очі, клює власного дзьоба і — основне — довбе свої ж мозги.
Лише на дні закривавлених зіниць гніздилося німе запитання, не вбите жорстокістю років та тоннами невинної крові не докінця затуманене питання: «А, може, таким чином я убю не тільки його, а й себе?!» Було боляче дивитися , як тисячолітній велетень піднімається падаючи, наступає відходячи, перемагає програючи...
Очі інших птахів перелякано дивилися на місце бойні та різні. Їм здавалося. Що наступив кінець світу, бо їхній цар зайнявся самознищенням і нікому було припинити це. Та ніхто і не хотів, якщо казати по правді, бо Птах був недружелюбним диктатором.
У мозок двох голів водномить сягнула думка, що перемогти противника можна лише поціливши прямісінько в його серце!
Два дзьоби впнулися на шаленій швидкості у самотнє серце двоголового велетня — і розірвали його на шматки. Тіло рухнуло додолу, піднявши хвилі у далеких океанах.
Лише закривавлене піря лякало усіх своєю історією.
Птах помер. Все стає історією, коли залишається піря.
Керамічні посейдони
малюється білий вірш, в якому не вистачає сторінки на заплановані егом нісенітниці. Битися самій із бездушними статуями буде непросто
Образ Богоотця
старі свічки стояи край маленького столу, погрожуючи впасти на дорогий килим своїми гарячими серцями — і тим самим перекреслити ауру дорогої ідеалиності на цих пятистах квадратних метрах, куплених за кров, брехню та самотність.
На стіні висів образ убитих кимось малих дітей, що горнулися до налисо вибритого спасителя - твориво якогось сучасного автора, що написав ці мазки, обкурившись тиші у венах.
...Кожного рятуватиме свій бог
Лист
«Привіт, малий.
Пишу Тобі, тому що настав час це зробити. Не питатиму, як у Тебе справи(ОК, тому що зробила це на сайті), бо впевнена , що в Тебе все гаразд. Принаймні настільки, наскільки це стосується мене.
Якщо в Тебе ще збереглись мої листи, можеш перечитати той, що був надісланий під час трирічної розлуки, якраз посередині; яким я так зацікавилась, коли приїхала до Тебе вперше. Насправді, єдине, що я хотіла ним сказати, було «Я люблю Тебе і помираю без Тебе.Приїдь, щоб ми зустрілися», а не те, що там чорниться(чи «синиться») на пожовтілих сторінках. Отож, незважаючи на усі закручені метафори, порівняння і т.д., які ти прочитаєш у цьому листі, зміст буде майже тим самим.
Якби ти знав, що я відчуваю, пишучи ці рядки!!! Вибач. Я знову егоїщу. Просто так … незвично і цікаво повернутися років на пять назад, відгорнути час та стати такою, як ти була тоді. Це в мене вперше. Та і взагалі сьогодні якийсь дуже дивний вечір. Я приїхала в село, вночі гуляла його головною вулицею. І вперше за останню пятирічку я стала колишньою(чи справжньою) собою.
Це не ностальгія, не випад осаду почуттів в дитинство. Це щось інше. Цікавіше. У чому я самодостатньо живу, відкриваючи книгу ВЧОРА-СЬОГОДНІ-ЗАВТРА на одній сторінці, люблячи життя і захоплюючись людьми.
І стаючи кожного дня на прю з Самим Всевишнім.
І це не для того, щоб твій світ був цікавим для іншого/-ї чи інших, а тому, що не спішиш за межу. Майже завжди не спішиш. А постійно вигадуєш для себе якісь сюжети, втілюючи їх у життя, щоб було не так нудно.
Відсутність страху смерті.
Відсутність страху залишитися без мети.
Відсутність страху перед повним забуттям тебе іншими.
Старі поїзди, сумні очі.
Так ось. Давайся чути. Де ти зараз? До кінця року(жовтень-листопад-грудень) заїду в Одесу(друзі запрошують). Маю пропозицію сходити на каву ( коктель, пиво…)
Вибач, якщо різко втрутилася в Твоє впорядковане життя, але « Я ЗНАЮ, ЩО ЯКБИ НЕ ЗРОБИЛА ЦЬОГО, ТО ЦІЛЕ ЖИТТЯ ЖАЛКУВАЛА Б, ЩО НЕ ВИКОРИСТАЛА ШАНСУ БУТИ ПОРУЧ З ЛЮДИНОЮ, ЯКУ ВИБРАЛА ДЛЯ СЕБЕ ЗАДОВГО ДО НАРОДЖЕННЯ».
(Цю фразу я мріяла сказати ще з тієї далекої різдвяної ночі, в яку ми зустрілися після першого трирічного розставання, коли почула її з Твоїх уст.)»
Не було навіть трикрапки. На животі, в районі пупка –зєднання з тілом срібної нитки непрємно боліло, і той біль виходив горлом. Так було завжди, коли почувалася некомфортно, коли діяла всуперея інтуїції – а,отже, накресленому життєвому плану своєї душі. Вона добре знала, що у нього є дівчина, свої плани на життя( а не лише на смерть, як у неї), та не хотіла, чуєте, НЕ ХОТІЛА, приходити в черговий раз в людському тілі виконувати недовершені завдання.
А ще … Вона боролася з Творцем, як і останні чотири роки, піднімаючи Його в своєму серці вже не молитвою і причастям, а постійними дискусіями за чаркою антидипресантів.
…Він підійшов ззаду тио, поклавши гарячу руку на Її холодне плече. Вона обернула на нього холодний погляд з-під лінз окулярів.Ці двоє розумілися без слів.
ТАК люблять і тут. От тільки не люди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233684
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.01.2011
автор: Світлана Нестерівська