Так сталося, нічого вже не повернути,
Але не знаю чи простити, чи тебе забути.
Чи каменем в прірву полетіть?
Якби все знати заздалегідь.
Хіба могло так статись, що ця казка
Була моя й твоя поразка?
Була б щасливою для нас обох,
Про це міг знати лиш Всевишній Бог.
Та йде життя і має воно в собі,
Білу фату і хустку у жалобі.
Як чорне й біле, ніч і день,
Зіграє доля різних нам пісень.
Хоч люди є найвищі із земних істот,
Та часто піддаються марноті-марнот.
Такі ми є і так заведено у нас
Усе розставить і покаже час.
Погляньте лиш на милих голубів,
Їх воркутіння - це небесний спів.
А лебеді, їх вірність лебедина.
Хіба уміє так любить людина?!
Кажуть, що кохання - квітучий сад душі,
Та потребує він плекання на землі.
Так часто об скарб безцінний ноги витираємо,
Як жити в світі і самі не знаємо.
Багатство, вроду ми цінуємо,
Серця ж власного не чуємо.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231917
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.12.2010
автор: Олеся Вишня