Знову з собою сама розмовляла,
Кажуть, здуріла, що зовсім дурна!
Просто якісь сумні вірші згадала,
Їх шепотіла, аж серце пройма!
Кажуть, вона вже до всього байдужа,
Як то байдужа! В ній серце - живе!
Якщо захоче, вона вашу душу
Словом єдиним навпіл розітне!
Кажуть іще, що вона чуднувата,
Віри не має, що очі страшні.
Кажуть про неї, що та от проклята
Знищила доля всі мрії її!
Знищила?! Чудно говорять ті люде!
Їй все одно, їй давно все одно!
Вмерти...ожити...забути...заснути...
Щось...щось зробити, щоб так не пеклО!
ПЕкло! Вночі вона з ним зустрічається,
Руки холонуть, судомить живіт!
З криком безумним вона прокидається,
І зневажає, ненавидить світ!
Сіла, нічого, легені задимлені,
Просто їй легше так жити в диму!
Згадує: перед нею мрія розіпнена,
Згодом її опускають в труну!
Мріє, стривай, не йди...і замовкла.
Все, все згадала...то ж, люди, мовчіть!
Вам же нічого зовсім не відомо,
Тож не осуджуйте її, не ганьбіть.
Просто нехай розмовляє з собою!
НЕхай регоче до болю, до сліз!
Адже вона - це і ваша доля,
Це отой біль, що під серце заліз!...
...Раптом, щось чую! Неначе про себе
Щось шепочу! Чий це плач, а чи сміх?
Я зрозуміла, дібралась й до мене...
Що ж, прошу, прошу! Чекала на тебе...
... Привіт!!!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=231192
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.12.2010
автор: Morana