Місто ринуло у вечірнє похмілля.
Захлинається снігом. Зимовим насінням.
Воно упаде й проросте сніговиками.
Кульками. Мріями. Чиїмись слідами.
Танцюватиме сальсу перед падінням.
Під ліхтарем, немов дике створіння.
Воно не хоче упасти! Літає й підстрибує.
Прагне угору, та щось його стримує.
Банальна штука – земне тяжіння.
Те ж саме, що плутає ялинкам коріння,
Коли вони мирно зимують під снігом
І їм сняться сни, пронизані дивом.
Серед інших дерев, нагих та печальних,
Вони – згадка про вічність у демо звучанні.
Тихо світяться вікна чужими життями.
Плетуть жовте мереживо на тло сірої гами.
Я також вкладаю туди свою плямку.
Самотнє жовте вікно аж до сонного ранку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=229939
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 20.12.2010
автор: Ореолла