Я знову йду, приречена тобою
На земне життя і долю в неволі,
Де буйні вітри не дають спокою,
А шугають між роками помимо волі,
Немов долинами і між горами
На просторі, шукаючи інколи
Прихистку в зеленій та пишній кроні
Старої верби, що росте поволі,
Чи ще в нерозкритій білій пелюстці
Ромашки, чи у сивому волоссі,
Що виглядає з-під блідої хустки,
Вицвілої від літ і спеки сонця.
Борозни зморшок на моєму лиці,
Немов злітні смуги безкінечні ті,
По яких стікають солоні сльози
Від втрати любові на тій дорозі,
Колись, як веселка кольорового,
А зараз чорно-білого життя, гіркого,
Що повзе равликом серед листя-днів,
Таких схожих між собою, як один.
Я дійду першою до тої межі,
Вже без туги в серці і в душі...
А ти, поживи ще на землі,
Свою пам'ять позабуту освіжи...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227973
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.12.2010
автор: Макієвська Наталія Є.