Memento mori
Чудовище найстрашніше,
доки воно під ліжком.
Надмірна цікавість,
Безмірна лукавість,
Сонце в зеніті –
Передвісник біди
“Що таке смерть? Що ми знаємо про неї? Яке її призначення? Ці питання турбували людину ще з того часу, відколи вона розпочала думати. Різні народи, різні культури надавали їй різного значення та різних форм, але сама сутність при цьому не змінювалась. Це явище існувало у природі ще з часу Великого Вибуху, коли зародився сам Всесвіт. Це – окрема стихія, найзагадковіша з стихій.
І щодня, щомиті навколо нас, як повітря, існує незрозуміла сила. Вона визначає час, коли хтось мусить померти, вона витає довкола кожної істоти, доки не зустрінеться з нею. Це – вісник кінця. Більшість називають цю силу Дияволом, однак я б не хотів заводити релігійні суперечки, тож назвемо її просто Смерть.
Отже напрошується висновок, що оскільки Смерть існує повсюди, то вона може чекати кожного з нас в будь-яку мить нашого життя. Так, саме це я й хочу сказати. Вона підкрадається до нас, невидима й нечутна, та до останньої секунди життя ми нічого не підозрюємо. І щоб вижити, і тільки так можна вижити, необхідно вдивлятися за рамки буденного життя, за грані звичної реальності. Адже щоб перемогти невидимого ворога, необхідно бачити його. Але чи всім з вас вистачить духу поглянути смерті прямо у вічі? Над цим слід подумати. Можливо, наступним помрете ви?”
Після цих слів оповідач зійшов з помосту. Надворі був лише початок травня, але сонце уде добре прийнялося за свою справу. Жахлива духота тиснула на голову, розчавлювала усі думки, линучи з похмурого сірого неба, такого незвичного у цей день. Немов відчуваючи це, ввесь пил великого міста почав здійматися в повітря, заважаючи дихати і взагалі розуміти, що б то не було.
Сірі стіни університетської аудиторії зсувалися, здавлюючи і без того розморених присутніх. Десь за вікном гуділи машини, як жахливі металеві страховиська, що ошаліло ревіли від голоду та злісно виштовхували з себе хмари отруйного диму. Перехожі ішли кашляючи поряд, далі прямуючи кожен своєю дорогою з однаково байдужими поглядами, однаково байдужими виразами обличчя та не звертали уваги ні на кого, крім себе і дороги, яка тягнулася й тягнулася вдалину та закінчувалась нічим… А на задньому фоні безкінечно простилалися сірі вулиці центру міста, яке славилося своєю архітектурною красою і барвистістю. По цей бік брудних вікон лунав одноманітний гамір слухачів, блискали апарати репортерів, гриміли похвали старих нудних академіків, усе зливалося в один багатоголосий і багатоликий хор, від якого хотілося тікати, бігти кудись подалі, не озираючись назад. В ці миті було видно кожну щілинку, кожну подряпину на дерев’яних столах аудиторії, і темнота звідти вабила своєю прохолодою. У когось впала книжка. Дівчина років двадцяти біля дверей зламала каблук. Роздався тріском стілець, з якого піднявся поважний тілистий пан. Над головою продзижчала бджола. Все вражало своєю чіткістю і похмурістю.
Професор К. витер долонею піт на чолі. Мимохіть мелькнула привітна усмішка якоїсь дамочки з задніх рядів. Він завершив свою лекцію, однак легше від цього не ставало. Він не потиснув руку ректору університету, не усміхнувся бурним оплескам глядачів, не відповів натовпу кореспондентів, що посунув на нього, він просто обернувся і попрямував до виходу. Яким же довгим був цей десяток метрів до дверей! Та й доводилося ж ще і розштовхувати клятих людей.
Професору було байдуже на реакцію інших щодо його доповіді. Він уже звик. Професор витратив майже половину життя на свої дослідження, і що?... Він захистив декілька дисертацій на різні теми у області паранормальних і загадкових явищ. Він отримав звання доктора наук. Він став справжнім професіоналом у власній сфері. І де результат? Навіщо це все? Усі ж його розповіді – це лише казки для залякування слабонервних та задурювання професорів-мудрагелів. Нічого такого ж у реальному житті не існує! З цього всього немає ніякої користі, усе марне. Який ж він дурень!
Ось нарешті двері виходу, ручка, яка стала його тимчасовою ціллю, хоч насправді у нього не було бажання ні йти, ні залишатися. Професор простягнув спітнілу руку і… на плече лягла долоня котрогось присутнього. Навіть не зауваживши, хто це, професор К. роздратовано вирвався і попрямував на вулицю. Які ж настирні були всі навколо! Так він прочитав лекцію у найпрестижнішому університеті країни, так, це було велике досягнення, особливо враховуючи присутність преси й телебачення. Але чому ж тоді в останню мить йому все настільки осточортіло, чим пояснити цю дивну байдужість, що нахлинула на нього в попередні дні?
Це було в ньому завжди. Професор це знав. Однак він ніколи не випускав свої переживання на волю. Він постійно вдавав привітного ученого, безперестанку усміхався, робив добродушний вигляд. Він добивався хорошої репутації, яка все ж і допомогла добряче його кар’єрному росту. Але ввесь цей час всередині професор К. був інакшим: таким холодним, таким байдужим, таким самотнім. Саме самотність і породила всі інші грані його душі. З собою наодинці він був темною людиною. Так, всередині. Та чому ж, кінець-кінцем, воно вилізло наверх, випливло, як повітряні бульбашки з-під води, та ще й саме зараз?
Професор вийшов на вулицю. В обличчя вдарив остогидлий шум мегаполіса, жахливий сморід міського смогу та, що найгірше, нестерпна жара. Професор К. повільно рушив по тротуару.
Зараз він відчув себе на безлюдному острові. Повз пробігали, кудись поспішаючи, безликі перехожі. Десь загуділа сирена. “Пожежа”,− відчужено промайнуло в думці. Клуби сірого диму валили з труб промислових заводів з окраїн міста і закривали все навкруги темною тугою пеленою, повільно, але постійно, висмоктуючи життя з усього живого. І у повітрі витало щось іще, незвичне, незрозуміле… Тепер не ті обставини, щоб над чимось роздумувати. Професор скинув піджак і повісив собі через плече. Він був мокрий, немов щойно з річки… Долинув уривок розмови молодої пари. Розмова була, як і прийнято, ні про що… Сонце блиснуло з-за хмар гарячим світлом. Проміння відбилося на скляних поверхнях вікон та вітрин… Поруч хтось попросив цигарки. Професор К. не звернув уваги. Він закрив очі й почав розглядати повіки зсередини. Хотілося спати. Бо тільки сон міг хоч ненадовго подарувати забуття… В найближчому храмі бамкнув дзвін. Звук загудів повторно у черепі. Заболіла голова. Забуття…
Професор зупинився. Де він? Хтозна. Мозок відмовлявся працювати, не реагуючи на жодні зусилля. Поруч був перехресток. Різнобарвні автомобілі рухались по своїх маршрутах, як великі мурахи. Професор К. кинув погляд на квіткову лавку, біля якої привітна дівчина голосно закликала клієнтів. Квіти здавалися чимось казковим на фоні чорно-білого міста. Професор відвернувся і рушив до пішохідного переходу. Світлофор йому майже нічого не говорив, тож він і не подумав зупинитися.
Очі поглянули вниз. Зебра на асфальті почала мелькати під черевиками. Сіра полоса, біла полоса… Сіра полоса, біла полоса… Сіра полоса, біла полоса… Сіра, біла, сіра, біла… Комаха поповзла… В животі зробилося недобре. Все почало розпливатися. Земля виповзає з-під ніг… Шалено загуділа котрась машина. Закаркали ворони…
Оглушливий скрип автомобільних шин і собачий гавкіт проткнули транс професора, мов голкою. Він обернув голову. Зіниці професорі моментально розширилися, а тіло застигло у незакінченому русі. Страх розтікся холодом по жилах, викликаючи заціпеніння, зовсім не схоже на солодке марення, що було перед цим. У професоровому горлі застряг комок жаху. Здавалося, час зупинився перед ним, розтягнувши цю долю секунди на цілу вічність та зафіксувавши цей момент перед його очима. Але цей кадр неможливо було б роздрукувати. Не все…
Блакитний легковик стояв менш, ніж за півметра від професора, а між ними на землі попискував збитий собака з каламутним поглядом. Позаду на дорозі виднілися темні сліди від коліс та інші машини, вимушені зупинитися. На вітровому склі переднього автомобіля відбивалося хмарне небо, застилаючи невідомого водія. У повітрі бринів запах паленої гуми. А ще страху…
Але професор злякався не автомобіля і не аварії. Ні! Крім цього тут було ще щось, невидиме, нечутне… Щось, від чого серце падало у п’ятки, а по спині пробігали мурахи… Тінь на вікні, яку бачив лише професор… І моторошне липке відчуття, що обплутувало, обв’язувало душу, викликаючи німу паніку… А ще розуміння. Розуміння, від якого волосся піднімалося дибки…
Ліва дверка автомобіля повільно відчинилася… Блимнув світлофор, переключаючись на зелене світло. Вражені ляди навколо запанікували. З машини вибігла жінка років тридцяти з перекошеним від несподіванки лицем. Вона наблизилась і почала вибачатись та ще щось говорити. Професор нічого не чув. Він і далі без руху стояв та дивився на скло… Вперше за цілий день повіяв раптовий вітерець… Жінка схопила професора за плечі і потрусила, не розуміючи, що з ним. У його світ прорвалися звуки. Прорвалися і накрили з головою, оглушаючи вереском очевидців, гудінням машин та жіночим криком біля вуха. Він ошаліло поглянув на неї. Професора силоміць посадили на землю і запхнули в рот якусь пігулку… Жінка поглянула на скавулячого собаку на землі…
Професор К. мусив померти. Він це знав. Це був його час. І ніякого собаки не повинно було бути. І ось ця жінка не мала встигнути затормошити. Це була випадковість. І таких випадковостей не буває майже ніколи. Це знання прийшло одночасно зі страхом, і знання було гірше. Пес не знав, у що втрутився, вибігши на дорогу. Невідомо, що тепер буде, але можна сказати одне: нічого хорошого. Професор К. опинився над прірвою, а під ногами немає нічого. Його життя круто змінилося за одну долю секунди. Не в кращу сторону змінилося. Тепер у світ ввійшло щось… І це щось уже поруч… Він ніколи по-справжньому не вірив у містику, але зараз свої відчуття неможливо було ігнорувати. Щось в цю саму мить сидить біля нього на асфальті і зазирає йому пряма в очі. Професор заплющився. Йому було страшно, як ще ніколи раніше. Правду кажучи, він ще ніколи по-справжньому не лякався от не пощастило пізнати справжній жах саме так! А найбільш моторошною була невідомість. Бісило, що ворог ховається у тіні,що його не видно. Але, з іншого боку, професор не був впевнений, чи хоче побачити, що сидить поруч. Головне не підпустити його до себе.
Але невже ніхто більше цього не бачить, не відчуває? Чому ніхто нічого не помічає? Невже професор К. – єдиний, хто може знати про це? Так. Доля кинула цей камінь саме в нього. І краще би він помер щойно. Це надто очевидно. Тепер ця загадкова тінь його нізащо не покине. Полювання почалося, і він здобич. Пора тікати, доки йому дають фору. Але ж як не хочеться! Тут, серед людей він у безпеці, тут ця істота його не зробить йому нічого. Не правда. Більше він не може почуватися в безпеці ніде. Чому ж тоді досі нічого не відбувається? Невідомо. Але все ж таки не слід надто довго дражнити фортуну. Що він збирається робити? Точно вже не сидіти на місці. Треба рухатись, а там буде видно. Вперед!
Професор повільно піднявся. Жінка, що збила його, запротестувала, але він не звернув уваги. Він спершу міцно став на ноги, щоб перевірити наскільки твердо може триматися, а тоді трохи розім’явся. Не гоже буде, якщо він посеред дороги втратить свідомість… Пора в дорогу. Війна оголошена і треба шукати стратегію. От біда тільки, що її нема. Не можливо завдати удару ворогу, не знаючи де він і хто він. Тож поки що просто пройдемось. Є надія на те, що це лише сон… Ноги задерев’яніли і не хотіли слухатись. Доводилось заново вчитися ходити. Крок правою, крок лівою, крок правлю, крок лівою, і ще, і ще… Той самий одноманітний тупіт, той самий розмитий гул навколо… Але цього разу все було по-іншому. Цього разу професор не один простував по місту. Цього разу не ті почуття і думки роїлись в голові. І піт був уже навіть не той, холодний, липкий, заставляючий усе тіло крижаніти від холоду. А ще очі, погляд, постійно, незмінно спрямований йому в спину. І жодної сили озирнутись назад і побачити там небезпеку. В цю мить він зрозумів почуття Лота, коли той тікав з Содоми. Однак у випадку професора К., він ніколи не втече, бо не знає, де вихід. Його ніхто не веде… сонце знову блиснуло з-за хмари важким сяйвом. Професор помітив попереду молоду пару, яку зустрічав перед цим. Юнак дарував дівчині квіти. Професор наблизився до них. Вдруге повіяло холодним вітром. Він підійшов впритул. Дівчина вдарила хлопця по лицю, викинула букет у смітник і попрямувала геть. Юнак побіг за нею, кинувши не професора повний ненависті погляд. Ще один шквальний порив вирвав у котрогось пан з рук газету і поніс її геть. Хмари на небі почали набирати все темнішого відтінку. Краєм свідомості професор вловив тихий жорстокий сміх. Зненацька його цілого пройняло мілким тремтінням. І це було пов’язане зовсім не з вітром. Біля нього утворився дорожній затор.
Це не він!.. Не може цього бути. Не його це вина… Це абсурд… Професор К. за все своє життя ні разу нікому по-справжньому поганого нічого не зробив. За що це йому?!... Цього просто не може існувати. Хіба ж не він доводив, що проклять не існує? Хіба ж не він довів це?.. То що тоді з ним? Що відбувається?.. Чому ці почуття, ці питання заповнюють його, несучись з шаленою швидкістю по його серцю, ледь не зупиняючи його? Чому це відбувається з ним, чому так хочеться розірватись, знищити себе, лишень би не чути цих голосів в голові? Цей біль і ця жага!.... цього не існує… Самопереконання, самозабивання. Так, це ж логічно. Самозапевнення,… само… Самознищення!... Та, ні… що ж… Це легко перевірити. Можна і… треба. Слід спробувати… І довести.
Професор К., метаючись, ніби в пропасниці, підняв газету, що неслась повз нього. Він рішуче попрямував до пана на лавці і повернув йому газету. Але той різко вирвав її з рук, гримнув щось, піднявся та попрямував геть, не помітивши, що лавка була пофарбована і тепер усі брюки ззаду набули зеленого кольору… Професору зробилося погано. До горла підійшла хвиля тошноти. Щоби втриматись на ногах він сперся на стовп, але той зараз же повалився. Наростала паніка. Дихання настільки пришвидшилось, що він почав задихатись. Усередині все стало гарячим, ніби його нутрощі плавилися. Раптом професор різко обернувся, пройнятий миттєвою здогадкою, і хапаючись за неї ,як за останню соломинку… Його ноги підкосились, і він сів на ту ж помальовану лавку. Трохи поодалік, відійшовши від професора, молода пара, та сама, знову палко цілувалися… Це кінець… А може?.. Таких співпадінь не буває…
Професор К. піднявся і швидко пішов в напрямку перехрестку. Він спробував зупинити якусь дамочку з дитиною. Та лише відсахнулася і помчала в іншому напрямку. Дитина у неї на руках відчайдушно заплакала. Світлофор, біля якого він стояв, застряв на червоному світлі. Угорі ворони кружляли, описуючи круг навколо нього, утворивши чорний вихор на фоні темного неба. На хмарах ввижався силует двох очей без зіниць. Якийсь автомобіль забуксував поруч і ледь не врізався в вітрину магазину. Десь вдалині блимнула блискавка. Вітер набув неймовірної сили. Насувався шторм. І не лише в небі.
Професор викинув геть піджак, навіть не подумавши прикритись ним, і стрімголов кинувся геть. Бігти! Тікати! Ховатися від цієї проклятої сили, що б воно не було!! Прокляття! Прокляття!!! Він зашпортався за якийсь камінь на землі і упав на коліно та роздер штани. Та далі продовжуючи не звертати уваги ні на що, професор мчав все вперед. Воно женеться за ним! Ні кров на нозі, ні крижаний вітер, що розтріпав його сорочку та рвав волосся, нічого не могло його зупинити. Тікати! Воно вже йде! Щось вже поруч!! Лише бігти! На склі, на металі, в кожному відблиску виднілась поруч чорна тінь. Усі паркани, колодки, стовпи, все валилось вслід за професором, люки провалювались, земля тріскалась, люди падали з ніг. З неба полетіли перші каплі дощу. Професор сприйняв їх пронизуючі дотики, як голки смерті на своїй шкірі. Кінець вулиці. Він швидко проминув перехрестя і кинувся в інший бік. Нестерпне каркання ворон. Дощ посилився. Ввесь одяг професора почав промокати, та той все біг. Поруч показався недобудований багатоповерховий будинок. Грізним гуркотом вдарив грім. Почувся скрип. Тікати, тікати, тікати!!
Бабах!!!!!
За декілька міліметрів від професора К. на землю впав будівельний кран. Величезна металева жовта конструкція тепер розвалена лежала поруч з його ногами та на них. Вона пролетіла зовсім поруч. На кінчику професорового носа виступила краплина крові. Змішавшись з дощем, кров закапала вниз. Малесенький надріз… Він стояв непорушно перед розвалинами, оглушений гуркотом падіння. До нього ще не дійшло, не хотіло доходити, що сталося. Він ще лише стояв. А біля нього далі була Смерть. Ще ближче, ніж досі. І дощ омивав обличчя, вводячи в ступор. Блискавка різала небо на шматки знову і знову. Ехо металевого скрипу в голові. Потоки води, що стікали по обличчю. Невидимий супутник поруч. Темрява, темрява в небі. Та силует очей у небі. Силует був видимий попри дощ, мряку, спалахи, попри воду, що заливала обличчя, попри все. Холод у промоклому тілі, обліпленому важким одягом. І тупий, тваринний страх.
Професор підігнувся і сів просто у калюжу. Спершу здавалося, що дощ змив усі почуття, змив його самого, залишивши пусту оболонку без свідомості. Та тільки спершу. Жах, безмовний жах окутував, тримав, не пускав професора ні на мить. Вже не просто наляканість, не просто паніка, а жах, в найгіршому сенсі цього слова. Чорне, абсолютно зле почуття захопило його зсередини, викликаючи нестерпний хаос , справжнє божевілля і навіть агонію в душі. Раніше професору К. здавалося, що його серце – це камінь. Але тепер виявилось, що воно м’яке, як желе, і його з дивовижною повільністю та майстерністю крають катувальними знаряддями. Муки. Муки, викликані жахом – ось про що лише міг в цю секунду думати він, ось що лише керувало ним. Лише вони отравлювали його існування за пару секунд, як все інше не змогло б і за століття. І водночас зовні був спокій. Цілковитий спокій і незворушність застигли на лиці. Такого спокою не зустрінеш у виразі жодної скульптури. Ніякого руху, ніякої реакції на зовнішнє середовище. Нестерпний спокій. Ураган, який розривав професора на шматки був настільки могутній і дикий, що породжував тишу. Професор К. бажав мчати, кричати, вити, гризти самого себе. Та він не міг. Він був скований собою, не міг проламати власної сили. Він був, як гумовий шар, у який ув’язнили ростуче торнадо. І погляд, невидимий, незмінний погляд у потилицю. Усмішка бурі. Удари дощу. Меч. Палаючий клинок на нитці над головою. Пекло… вгорі.
Професор підняв руку і подивився крізь пальці… Щодня, щомиті навколо нас, як повітря, існує незрозуміла сила… З ока потекла сльоза. За що?!.... Розмірений тихий шум дощу. Регіт у розкатах грому. Чому?.. Невже він винний?!... Яка ціна цього покарання?.. Мовчання. Сміх. Присутність. У чому суть?... Яка провина?.. Хвилі у часі. Ривки через простір… Нехай Смерть полишить його!... Він поглянув на руку. Вода і кров з носа. Нехай Смерть полишить його!!... Потік емоцій… Нехай Смерть полишить його!!!... Нехай… Нехай Смерть полишить його!!!! Нехай Смерть полишить його!!!! Нехай… Смерть… полишить… його!!!! Нехай… Смерть… піде… Піде…
Почуття рвалися на волю, та поруч була сила потужніша за них… Слова не мають значення. Не має значення і він сам. Він лише чергова жертва, яка, однак, зуміла вирватися із сіті. Його переслідувачка не залишиться голодна, ні. Щодня до неї в пазурі потрапляють сотні людей. Просто на ньому мітка. Навіть уникнувши першої аварії, він – живий мрець… По той бік вулиці обірвався електричний дріт і впав на землю, електризуючи всі навколишні калюжі і мокру землю майже до професора… Він не хотів помирати… Що таке смерть?... Життя ще ніколи не було таким дорогим для нього. Звідкись несподівано прийшла надзвичайна чіткість і ясність. Крізь пелену дощу він міг роздивитись кожну деталь навкруги. Професор зрозумів, що попри всі вади цього світу втратити його було жахливо… Це питання турбувало людину ще з того часу, відколи вона розпочала думати… десь в найглухішому закутку власної реальності він любив його. З одного боку, професору було нічого, по суті, втрачати, а з іншого, взамін пропонувалось ще менше. Покидати все було шкода. Але цей біль…
Сяюча сітка угорі. Все небо палало, мов у страшному сні. Гуркіт розлюченої грози. Голос душі. Чужої душі. Не з цієї планети. Не з цього видіння. Не з цього ярусу Землі. Воно ввірвалося сюди, і візит ще не завершений. Воно піде. Але ще не зараз. І не одне.
Професор К. дуже повільно почав згинати ноги. Просто сидячи на місці питання не вирішиш. До нього повертався його раціональний розум. Коли таке з ним вже й сталося, коли по нього прийшли з іншого виміру, його дістануть і тут, у цій калюжі… Оскільки Смерть існує повсюди, то вона може чекати кожного з нас в будь-яку мить нашого життя…Невже це правда? Невже він по безглуздій випадковості відкрив істину? Істина збунтувалася. Він перший в історії заглянув по той бік труни, і за це слід заплатити. А чи перший? Чи можливо, щоб він єдиний дійшов вірного висновку? Хто зна… А хоча… Хіба мало трапляється щодня дивних, несподіваних смертей? Хіба люди не гинуть по планеті, як комахи? І нікому нема діла… І якщо подумати.. якщо б він загинув, або ще загине, як от щойно, чи помітить це хоч хтось? Чи завважать щось особливе? Мабуть ні… А таких випадків теоретично могло бути тисячі. То кожен, кому відкривається завіса невідомості, приречений сам зникнути за нею?... Може.. може це лиш спів падіння. Не міг же він винести смертний вирок всім, хто був присутній на лекції! І рідним… може це всього уява? А винний в усьому дурний пес, котрий врятував професора і сам не здох. Тепер на професорові лежить вчинок собаки?!... Якщо й так, легше від цього не стає. В будь-якому випадку тінь іде за ним. “Нещасні” випадки не припиняться. Він це уже зрозумів. Якийсь катаклізм знайде його усюди. Професор К. піднявся. Добратися додому. Ось ціль. Навіщо? Там нічим не краще. Там дім. Туди. І все.
Спалахи блискавок ще участилися. Грізні розкати грому досягли кульмінації. Десь у далеких кінцях вулиці перехожі тікали під дахи, прикриваючись газетами. З-за повороту визирнула жовта машина. Професор кинувся ловити таксі. Ввесь його одяг складали подерта сорочка і брюки, тож він промерз до кісток. Стоп! Він подавив свій порив. У автомобілі не більш, якщо не менш, безпечно. А гроза його і там не полишить… Це – окрема стихія, найзагадковіша з стихій… Вона викликана не природою. Краще піти пішки. Надто довго. Але він піде. Не тому, що вибору немає. Вибір є завжди. Просто так найпростіше. Професор зайшовся задушливим кашлем. Розслабитись і пливти по течії. І надіятись, що потрапиш у потрібне русло. Бо надія помирає останньою.
Він розвернувся і почалапав по болоті вздовж дороги. Погляд тепер був спрямований вниз. Земля. Пейзажі у грязюці. В ній ввижалися якісь невідомі краї. Пустельні краї. Чорні. Безбарвні. Без рослин. Без людей. Без життя. Краї гірші ніж Земля. Почуття ностальгії. Він вже не належить до навколишнього світу. Він мешканець тих країв у болоті. З кожною секундою його все більше засмоктує туди. Там жодного чорта, жодного біса. Але то пекло. Там пустота. І це найгірше. Професору зненацька стало шкода за соковитою зеленню дерев, за ясною блакиттю небес улітку, коли пишні пшеничні колоски злегка колихаються у полі, за безтурботністю буйних лісів, за теплим промінням сонця, за святами й буднями, за барвистістю життя, за всім, що у нього відбирали. Він не вмів цим насолоджуватись. Але в цю мить йому захотілось навчитися. Він хотів змінитись. Та стоячи під зливою за сірим покривалом бурі, професор вдихав у себе цілий світ… І не міг вдихнути. Черговий обман. Він не хотів змінитись. Він хотів жити. І заради цього був ладен на все. Йому було не по силах насолоджуватись життям, коли на п’яти наступає його кінець. Професор дурив самого себе. А перед очима все стояла та пустельна, безлюдна місцина, і жах все більше сковував розум.
… Це вісник кінця… Перед ним стояла дорога. Дорога в нікуди. Це було важко уявити. Зрозуміти, що б ти не зробив, куди б не відправився, все одно все закінчиться нічим. А ніщо прямує ззаду, прямісінько за спиною. Невидиме, нечутне. Але воно було. Так, це вже не щось, а саме ніщо. І професор незмінно наближався до того , що було позаду. Ідучи в протилежну сторону він лише відтягував час. Земля кругла, та обійшовши її навкруги, він все ж таки потрапить у пазурі долі. І ніщо поглине його. Було відчуття прірви. Він немов би падав у темну безодню. Вертатися нагору було пізно, а продовжувати падати – страшно. А думати про інші варіанти мозок просто відмовлявся. Тож професор і прийняв рішення падати та надіятися, що дно вже недалеко… Вона визначає час, коли хтось мусить померти, вона витає довкола кожної істоти, доки не зустрінеться з нею… Жереб. Жереб впав на нього. Нестерпно розуміти, що хтось, чи щось володіє твоїм життям безпосередньо. Мимоволі нагадувало про три сестри Долі з грецької міфології. Судячи по всьому професорова нитка життя порвалась. Та він ще ходить по сущому світу. Тоді все стає на свої місця. І вирок, винесений йому. І всі нещастя. І мисливець позаду. Але в такому разі, як щодо людей, які повернулись буквально з тої реальності? Клінічна смерть і тому подібне? Багато хто ще прожив після цього десятки років. Яка причина? Що тут приховано? Можливо, вони не повинні були помирати? Може, так було заплановано? Незрозуміла сила утворила своєрідний авторитарний режим і контролює кожною секундою твого життя, дає на нього право та забирає його? Можливо…!? Усе, “можливо”,” можливо”. Нічого точного, конкретного. Одні припущення і здогадки. Ніяких фактів. Як же він втомився від цього! Раніше ввесь сенс його існування складали вигадки, але тепер, вперше в житті, щиро захотілося хоч долю правди. Хоч частку відомостей. Але відомості на землі не прочитаєш.
Професор звернув за ріг і все далі прямував мокрим асфальтом. Від неспромоги чимось собі зарадити професор К. постарався відкинути біду. Коли питання надто складні, слід лише забути про них. Або хоча б замкнути у глибині свідомості. Адже… Щоб вижити, і тільки так можна вижити, необхідно вдивлятися за рамки буденного життя, за грані звичної реальності… Хотілося боротися. Але де ті грані, де рамки існування? Як пробитися крізь броневу шкаралупу? Як вирватись з клітки, у якій ти виріс? Не знаючи як, не слід і пробувати. Краще просто втекти від рішень. Відкласти усе на пізніше. Так легше.
І відкинувши все зайве з своєї голови, професор К. все йшов і йшов по вулицях міста… Невдовзі все навколо почало зливатися в одну суцільну пляму. Мокрий асфальт під ногами. Шумні стріли дощу. Свідомість поступово знову відключалася. Він впадав у транс. Але цього разу це було уже не те солодке марення, що вранці. Якщо тоді був сон, то зараз настало нічне жахіття. Не було ніяких сновидінь, ніяких образів, думок, голосів. Була лише пустота, по вінця наповнена надмірним страхом, тривогою, передчуттям. І навіть тут не покидала невидима тінь, темний попутчик і провідник до царства мертвих. З усмішкою професор пошукав копійки у кишені. Плата перевізнику… Між хмарами незмінно бабахкали спалахи. Шкіра вже встигла звикнути до природного душу. По обличчю стікали хаотичні струмки. Поруч мчали автомобілі, сахалися люди. Місто майже спорожніло. Усі поховались від стихії. Усе завмерло… Думки остаточно зникали. Повіки стали дуже важкими і закрилися. Рухи автоматизувалися і вийшли з-під контролю. Гуркіт грому ставав все тихішим, і тихішим, і тихішим… Удари капель об калюжі…. Далекий голос мегаполіса….. Крики… Чиї?....... Сон……. І ……………………………………………………………………………………………….
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
Все…………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
Коли свідомість повернулася, дощ все ще періщив надворі. І гроза не збиралася ще відступати. Професор дальше кудись ішов. За сірою пеленою нічого не було видно. Але щось вказувало, що він уже багато годин прожує іти. Він це знав на рівні інстинктів. Як і те, що не збився з вірного курсу. Дім ще десь попереду, але безперечно у тій стороні, куди він прямує. З думками повернулася паніка. Нестерпний жах. Ховатися уже не виходило, а реальність була надто жорстокою. Щось потрібно було робити… У антену сусіднього будинку вдарило зарядом. Будинок погас… Безвихідь зловила його у кліщі і намертво затисла. Настала мить вийти з лісу і напасти на ворога у відкриту. Але… Страх… А жінка його, Лотова, озирнулась позад нього – і стала стовпом соляним!...( Буття 19:26; Старий Завіт)… Те, що могло його зустріти, викликало німий параліч. Не було сили! Волі. Кров леденіла від однієї згадки. Спочатку дійти до цілі! Там ілюзія безпеки. Мій дім – моя фортеця.
Через декілька метрів професор К. впізнав вулицю. Уже майже дійшов. Він завернув за ріг і пришвидшив ходу. З кожним кроком бульбашка в грудях росла. З’явилось незрозуміле передчуття. Щось наближалось. Серце говорило, що розв’язка вже не за горами. Вузький прохід між двома будинками. Щось буде… По одній стіні пішла тріщина. Професор звернув увагу. Зіниці розширились. Бетон закришився… Ні!... Нижній балкон затріщав… Втретє! Тікати! Ноги не слухаються! Тіло не підкоряється!.. Балкон разом з кавалком стіни засунувся вниз… Чому ж він стоїть на місці?!... Груда бетону, скла, пластику та металу зірвалися зі стіни… Це кінець. Цього разу остаточний. Ось балкон навис над професором. До зіткнення залишилась секунда… Пів… Четвертина… Обломки перед носом… В останню мить ноги таки підкосилися і його завалило камінням… Земля… Поштовх… Стрибок… Удар… Біль у спині та ногах… Тиск зверху… Відчуття натиску гострих країв… Земля… Волога… Дощ на обличчі… І… Все……
Професор К. не знав скільки він пролежав так. Він і не підозрював, що з ним трапилось та скільки обломків над ним. Він знав лише про обвал. А болю не було. Як не було і волі. Його завалило бетоном, але страх не дозволяв обернутися і поглянути на своє становище. Лише лежати під зливою на асфальті і гадати… Професор лежав так довго. Єдине, що було – це здогадки про те, що він ще живий. І здогадки робили ще гірше. Краще б було хоч цього разу померти. Якого дідька він ухилився?.. Інстинкти, рефлекси… Були б вони прокляті! Ох і добряче він вляпався! Можливо пройшло п’ять хвилин, а може п’ять годин, але холод крижаної землі вже викликав запалення тканин. Чому? Краєм ока професор помітив неподалік Тінь… Його охопила лють. Це все вона! Все через неї! З горла вирвався крик злості. Чорний образ і не ворухнувся. Далі спостерігав, далі насміхався. Далі вичікував…
Емоції ненависті остаточно підштовхнули професора К. Він спробував піднятися. І тільки тепер гостра біль пронизала нижню частину його тіла. Він насилу обернув голову. Вдалині блиснула все та ж блискавка. Повністю ноги і половину спини були завалені камінням. Що було під ним, залишалося тільки гадати, але відчуття були не з найкращих. Особливо кричала ліва нога. Професор опустив голову. Відчай повністю поглинув його. Що тепер робити?.. Тріщина на стіні доходила до верхніх поверхів… Як вибиратись звідси? Кажуть, що в любому випадку слід шукати щось оптимістичне. І де у цій ситуації позитивне? Що робити з цими уламками? Допоможіть же хтось!!!!.. Слід вибиратися. Допоможіть!!!..... Розвалити, розібрати завал. Але як?!!
Долаючи біль, професор припіднявся і почав шалено розгрібати каміння. Це буде довго. Але він про це не думав. Паніка досягала критичних меж. Копати. Копати. Вивільнятися від цих жахливих пут… Вона підкрадається до нас, невидима й нечутна, та до останньої миті життя ми нічого не підозрюємо… Щасливі ті, хто не підозрює. Знання. З одного боку знання – це велика сила в руках людини, а з іншого – горе тому, проти кого вони збунтуються. Інколи, звісно, корисно заглянути у замкову шпарину бібліотеки Всесвіту. Але відкрити вхідні двері – величезна помилка. Є такі речі, про які краще не знати. Для власного ж блага. На жаль, професор К. зрозумів це уже запізно. Тепер усе, що залишалося – розгрібати уламки. Принаймні, він так думав. Від цього залежало його життя.
Копати! Викидати! Ламати! Вибиратися!! Жах на душі. Наближення чергової катастрофи. Гребти!!! Допоможіть!!!! Шалений біль. Фізичний. Та душевний сильніший. Допоможіть!!!!! Вибиратися!!!!!! Скрипучий регіт Смерті. Професор вже майже чув його. Бісові уламки!! Копати!!!!!!! Зараз же!!!!! Швидше!!!!!!!! Швидше!!!!!!!!! Швидше!!!!!!!!!! Однією ногою вже можна було рухати. Тікати!!!!!!!!!!! Згори знову попадали мілкі камінці. Потужний дощ обламував будинок, як іграшковий. Чорт!!!!!!!!!!!!!! Вибиратися!!!!!!!! Жах настільки заволодів ним, що він ледь не вибухав від перенапруженості. Вибиратися!!!!!!!!!!! На шляху опинилися декілька величезних куснів, які професор негайно відкинув кудись вбік, хоча при звичних умовах не зміг би навіть і зрушити з місця. Було не до того. Швидше!!!!!!!!!!!!!!! Після цього тиск значно зменшився, і він зміг вирватися з-під завалу та відповзти вбік. Вигляд власних ніг не надто втішав. Ліва нога була буквально розтерзана, а з великої рани текла кров, інша нога теж не набагато менше ухилилась від травм. Та й не знати, чи не було внутрішніх ушкоджень. Але головне, що професор міг ворушити кінцівками, і тепер його нічого не зупинить. Тепер він би і поповз і без ніг. Вся влада належала страху. Він насилу піднявся і похитуючись пошкандибав подалі звідси. Почали валитися верхні балкони. Та професор вже був поодаль.
Він брів майже наосліп через зливу, сахаючись кожного силуету. Дерева перевтілювались на багаторуких чудовищ, будинки здавалися кам’яними велетнями, вікна – чорними проваллями. До дому залишилося пройти декілька сотень метрів, але ця відстань була найважчою в дорозі. Небезпека ховалася за кожним камінцем, у кожній калабані. Тільки зараз він це справді усвідомив… Навіть не усвідомив… Відчув!... Кожною клітиною власного тіла… все більше і більше рвався уперед. Збільшував швидкість, не зважаючи на жодні протести власних ніг. Зволікання недопустиме! Тікати!! Вперед! Безкінечно. Доки можна буде ворушитися. Звуки грози підганяли ще більше. Ще один поворот. Стопа підозріло затріщала. Вперед! За ним тягнувся кривавий слід на болоті і повітря наповнювалося насолодою переслідувача. Чи ката? Може спостерігача? Своєрідного дослідника? Ученого? Звідки...? хоч би як…, воно насолоджувалось. Ніщо…. Тікати! Пришвидшувати крок. Посеред вулиці утворився міні-потоп. Професор пішов убрід. На одному черевику відпала підошва, а на другому вона ледь трималася. Десь під водою ховався каналізаційний люк… Жах… Бігти! Час уже не гроші. Час – це життя. Ріка. Що тече в одному напрямку… Назад уже не вернеш.
Життя. Багато мудрих людей ламали собі голову над тим, що являє собою життя. Для чого воно. Професор К. ж не знав про життя абсолютно нічого. І у цьому заключалася його перевага. Саме через це, мабуть, для нього воно значило більше ніж для інших. Йому ще слід було пізнати світ. Але, на відміну від інших, попереду в нього не все а нічого… Калюжа залишилася позаду… Тому все втрачає звичне значення. За одну секунду Всесвіт змінився. Перебудувалися всі, без винятку, закони… Забуто всі правила… Залишалась лише ціль… І страх… Жити… Лише заради того, щоб не померти. Вперед! Кінець вулиці. Наступний перехід. Вдалині повинно було проглядатись професорове помешкання. Якби не дощ. І не свідомість. Затуманена. Емоціями. Нестерпними емоціями. Але вони були.
Нижня частина тіла стала скидатися на безформне місиво. Професорові рухи суперечили всім уявленням. Але професор змінив уявлення. Хаотичні думки. Накази. Собі. Тікати! Мокра дорога. Перехід. Переступити через щойно обвалений шифер. Підійти до під’їзду. Страх! Зайти у тісну печеру входу. Піднятися по сходах. Як у горді міфічного кашалота. Один поверх, другий, третій… Двері. Замок. Професор потягнувся за ключами. Вони у піджаку… Чорт! Що ж тепер робити? З-за дверей почувся тріскіт. Слід було туди попасти чимскоріш. Як? Можна було виламати. Але професор був надто ослаблений для цього. Він подивився крізь вічко. Звичайно нічого не побачив, але розрізнив дивні спалахи. Треба подумати. Для думок немає ані часу, ані можливості. Він шарпнув за ручку. Закрито. Невже це кінець подорожі? Він стиснув кулаки. Це нечесно. У якій завгодно історії кінцівка повинна бути не такою. Глухий кут. Не за правилами. Ну так, звісно! Правил ж немає. Тоді слід встановити нові. Чи це не залежить від нього? Де ж вихід? Тобто вхід. Професор К. згадав про пожежну драбину. Ні! Він відкинув цю думку, як настирну комаху. Він не зможе знову спускатися вниз, а потім підніматися вгору. Фізично не зможе. Він сповз по стіні. За віконцем під’їзду били далекі блискавки. Гуркоту вже не було чути. Тишина. Самотність. Ніщо не викликає такий страх, як самотність. Людина – абсолютно колективна істота. Коли вона опиняється одна, то перестає бути людиною. У ній з’являється ніщо… Те саме. Різниця лише в тому, що те ніщо належить цьому світу і не намагається відверто затягнути свою ціль у нікуди. Виходу немає. Може, покликати на допомогу? Ні! Його не зрозуміють. Та й не допоможуть. Надто поганий вплив викликає прокляття. На всіх. Згадати хоча б оту пару ще у парку. Як давно то було. Не вірилося, що колись було спокійне, безтурботне, незатьмарене життя. Професор мимоволі почав розглядати сходову клітку. Як тісно. І брудно. Запилюжено. Темно. І страшно. Все більше. Розбита лампа цього поверху. Її вже два тижні поміняти не можуть. Бруд на склі. Павуки у кутках. Погляд у хмарах. Що був видимий і крізь стелю. Холод. Протяг. Паніка. Знову паніка. Наростаюча до неможливих меж. Очі покосилися на двері. Звичайні дерев’яні лаковані двері. Замкнуті. Ледь перекошені. З номером… Перекошені? Він поглянув на завіси. Вони були зірвані і прилаштовані абияк. Величезними зусиллями як рук, так і скалічених ніг професор спромігся піднятися. Промайнуло підсвідоме застереження. Він підійшов до них. Поклав долоню на ручку. Прислухався до звуків великого будинку… Бути чи не бути – ось питання… Вибір не великий. Є ціль. Дурна. Непотрібна. Але ціль. Він зібрався. Що буде, то буде… Шарпнув з усієї сили на себе.
Двері з гуркотом повалилися додолу. Радість. І ще щось. З цією перешкодою впало разом і щось важливіше. Останнє, що відділяло професора від… Від чого? Поки що не відомо. Але уже скоро. Рішення крутиться у нього в голові уже досить довго. Але мозок не міг сприйняти цю інформацію. Чи не хотів. Професор К. обернув погляд всередину у квартиру. Серце з п’яток упало ще нижче. Ну звісно. Щасливих випадків не буває. Все у видимій з передпокою частині помешкання було перекидане, перекопане, перевернуте. Дверцята сейфу серед хати. Пограбування? Після сьогоднішніх подій і не дивно. А ще зі сторони кухні поширювалася пожежа. Електричні кабелі палали та іскрилися. Професор стояв, як укопаний. Що з ним?!! Не можна зволікати!!! Невдовзі все підніметься в повітря!!! Він відірвав ступні від підлоги і пошкандибав у прихожу. Тут усе було шкереберть, але це не найважливіше. Лише важче пробиратися. Зайві труднощі на шляху. Як завжди. Нарешті він осилив цю дорогу. Оперся на шафу. Щоб перепочити. У кухні усе було пройняте вогнем. Дивно, що полум’я ще не перекинулося на інші кімнати. Жодна деталь кухні не врятувалася від жорстоких катувань. Треба спасати їх. Чимось тушити. Професор попрямував в протилежну сторону, до ванної. Коридор. Вузькі стіни. Ковбик. Розкидані речі. Біль у ногах. Зуби стиснуті. Образи світла у очах. Пошкоджені шпалери. Дим, що сковував легені. Довгий шлях. Ще зусилля. Вхід. Повернути круглу ручку. Він поглянув всередину…
…Ванни не було… Взагалі… На місці приміщення… ніщо… Не темрява. Не світло. Ні образів, ні кольорів, ні постатей… Ні ванни… Ніщо… Відсутність реальності… І простору… Часу… Усіх вимірів і всього відомого людям Всесвіту… Маленький клапоть, вирваний матерії буття… Крізь нього у світ рвалося щось нове… По нього… Звідти валили могутні сили… Для них професор – мікроб… Але він їм потрібен… Він − частина їх… Маленька пісчинка у пісках пустелі… Крапля, яка летить з небес в океан. І ось-ось злиється з водами… Він не хотів бути чимось. Він був професором К. й ніким іншим. Та бажано ним і залишитися. По можливості… Реальність перед ним аж затряслась і почала розсуватися. Він позадкував назад. Повільно. Рятуючись від забуття. Свідомість не могла сприйняти того, що відбувалося з ним та верещала від болю… Світло в кінці його тунелю стрімко зменшувалося… Відчуття зникли… залишилося лише розуміння небезпеки. Інстинкт самозбереження. І воля до життя… Підлога під ногами розчинялася. Ситуація виходила з-під контролю… Професор панічно потягнув руку назад… Крок насилу вдавався. Усе зникало. У напівтемряві відчайдушний рух… Пальці наткнулися на клямку дверей… Він шарпнув за неї. Двері підкорилися… Ніщо потягнулося за ним… Ривок… Він збіг у кімнату. Захлопнув двері…
Ляскіт… Шалене дихання… Кут. Глухий… Рев стихій поза дверима… Йому кінець. Цього разу немає куди тікати. Він сам заманив себе у пастку… Звичайна кімната… Поки що… Він приперся спиною до входу, ніби це могло втримати нападника. Усіма силами втиснувся в дерево… Що робити?!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Красиво умебльована кімната, що завжди уособлювала спокій і безпеку, тепер викликала жах… Це буде місце його смерті… Стоп. Щось в останній фразі є. Щось.. Остання надія… По спині побігло кригою. Професор відсахнувся від дверей. Поламаний телевізор зненацька увімкнувся… Зловісний білий шум. Уособлення страху. По екрану побігли образи… Його минулого… Кажуть, перед смертю у голові пробігає усе життя… Кутки приміщення завуглилися… Професор все далі і далі відходив до дальньої стінки… Люстра захиталася… Стіни покрилися тріщинами… Шум екрану… З-піж ліжка потяглися “руки” темряви. Професор К. вистрибнув зверху на нього… Двері по той бік кімнати пробігли хвилями… Він забився у дальній кут ліжка, скрутився і почав тремтіти. Нерви ледь не лопали. Розум тримався на останніх ресурсах. Усе?
У цю мить професора осяяло. І як він не здогадався досі? Це ж очевидно для кожного йолопа. Хоча, ні. Не для кожного. А все таки. Він ж не кожен… Щоб перемогти невидимого ворога, потрібно бачити його… Звичайно… Потрібно бачити його… Як? Тепер він нарешті зрозумів. Обернутися у лице. Скинути плащ-невидимку. Вийти на рівних. Ввесь цей час у нього в рукаві був кинджал. Зброя знання. Це лише треба було усвідомити. Відкрити погляд. Усе геніальне – просто. Відповідь, як завжди, ховалася під носом. У власних словах. У власних думках. Слід було просто зупинитися на мить і озирнутися. Все було позаду. Постійно. Можна було уникнути… Можна і тепер… Мабуть… Чи можна? Не можливо дізнатися не перевіривши. Хто не ризикує, той не п’є шампанського. Тож… Вибір поставлений. Дві дороги. Навіть три. Дві ведуть до смерті. Третя до… Невідомо. І усі три шляхи приховані туманом. Слід вибирати. Часу обмаль. Роздуми тут не допоможуть… Щоб вижити, і тільки так можна вижити, необхідно вдивлятися за рамки буденного життя, за грані звичної реальності… А що він там побачить? Чи варто туди зазирати? Назад дороги не буде. Квиток в одну сторону. Але вороття не має в любому випадку. Тож, вперед? На Берлін? Зібрати сили? Відкрити карти? Зазирнути в лице?... Але чи всім з вас вистачить духу поглянути Смерті пряму у вічі?... Хороше питання. Це найбільше бентежить. Головна перешкода. З кинджалом проти кулемета. Невесела перспектива. Та де інший вихід? Тут чорного ходу немає. Тільки чесна дуель. Хтось буде переможцем, а хтось − переможеним. Час покаже. Якщо час ще є. Піти на це?... Над цим слід подумати… Нема чого думати. Вибір очевидний.
Йому не вдасться… Він не зможе… Він завжди був боягузом. А після цього дня останки його духу розчавило, як м’ясорубкою. Він просто просидить так у кутку, доки ворог не ввірветься. Ні!!! Не цього разу. Тепер все буде по-іншому. Тепер від нього залежить його життя. А може й не тільки. У критичних ситуаціях людина спроможна на дивовижні речі. У випадку професора вже не критична ситуація. Щось більше. Цього разу він зможе. Він мусить змогти… Двері вгнулися від неймовірного удару… Страх вперше послужить на користь. Професор К. більше не буде переховуватися. Він вийде на бій. А якщо це буде посліднім боєм у його житті, то він помре з гідністю. Постарається.
Професор К. піднявся. Зі стелі закришилося. Телевізор спалахнув вогнем, не перестаючи працювати. Двері вже ледь не лопали. Він зібрав усю свою силу в кулак. Він не боягуз. Він кидає виклик силі за стіною. Усе закінчиться у цій спальні. Він зліз з ліжка і попрямував до виходу. Страх підкорився змужнівшій волі. Очі вперше віддзеркалили справжню рішучість. Він мав би попрощатись зі всім. Але не хотів. Нехай прогнозів не буде. На цю битву ставок немає. Виживе сильніший. Професор підійшов до дверей і зупинився перед ними. Вперше і востаннє він сам став силою… Руки все ще тремтіли… Честь… Це буде останнє його слово. Він стиснув долоні. Закрив і відкрив очі. Смерть. Зціпив зуби. Приготував ноги. Усе. Професор вдихнув на всі груди, напружився і відкрив двері…
За вікном місто наповнювалось свіжим повітрям. Дощ нарешті припинився. З-за хмар визирнули промені призахідного сонця. Жителі з полегшенням зітхали і складали парасолі. Усі вибиралися зі своїх схованок назустріч чистому вечору. Назовні повилітали мілкі комарі і вечірня мошкара. Поширювався запах легкості. Гроза закінчилась. Усе пройшло. Нічого поганого уже скоро не буде. Можна бути спокійним. Теоретично…
…Можливо наступним помрете ви?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=227103
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 07.12.2010
автор: M.E.(nachtigall)