Мінус десять.Лопатий сніг кружляв, вітром здіймалася хуртовина.
Глухі удари пролунали у двері старовинного храму. Служба давно вже завершилася, отець Сергій читав сьогоднішній номер «Високого Замку». Він відклав газету вийшов з келії,пройшов залу й голосно мовив:
-Сьогодні середа!Не можу вам допомогти! Бо сам нічого не маю!Знову глухі удари! Отець Сергій розвів руками та знову сказав те саме. Відповіді не почув.
Отець, по божій волі подумав,що йому здалося. Тільки но він зробив кілька кроків від дверей, як знову знайомий шум потрапив йому на вуха.
Тяжкий чавунний засув з гуркотом піддався руці отця Сергія. Перед отчими очима стояла маленька сутула фігура 13-14 річної дитини. Вона була одягнута у синій балахон, подерті джинси та зношену тонку куртку «адідас»
- Донечку,ти чия будеш?
- Нічий – мовило воно голосом дитини, з дорослою інтонацією.
- То ти хлопчик…переночувати просишся?Не дочекавшись відповіді отець продовжив:.. там на Личаківській є притулок …
- Я там вже був, мене до вас послали - почувся голос з капюшона
- Ти сирота?
- Може,й так може й ні,Пустите?
- Храм Божий завжди відкритий,але зараз малий…
- Мені нікуди йти отче я розраховую тільки на вашу великодушність.
- Скільки ж вас таких ?О, Господи!Допоможи і збережи Ти їх душі малолітні від гріха і поганих помислів-почав причитати батечко.
- Не відчуваю не рук, не ніг - зажалівся малий
- Заходь, як будеш чемний, бо пожену !
- Я тут тільки за дверима посиджу, мені більше нічого не потрібно.
- Будь-ласка проходь до зали,лягай на лаву.Ковдру зараз принесу.
- Дякую вам отче!Ви найшляхетніша людина,яку я зустрічав.Правду про вас кажуть!
Вночі маленькі зігріті руки дістали телефон та набрали «найшляхетніший» номер.Засув знову,але з меншим гриманням зашелестів у пазлах.У церкву «казково» потрапило кілька тіней.Вони оповили великі ікони,золотяні підсвічники та коштовні богопоклінні принаддя.
Отець Сергій спав неспокійно.Не тому, що почув сторонні звуки.Чи прочитав кілька нервово-збуджуючих статей
Високого Замку . Щось інше кроїло його богословну душу. Той малий ,який лишився в холі.Напевно, прозяб бідненький! Що там тієї дірявої ковдри? Хай лягає на моє ліжко, а я до ранку помолюсь за нього - так думав у собі Отець Сергій.Він підвівся,обережно відчинив двері та будучи практично сліпим без окулярів : побачив, відчув, що коїлось навколо.
Церкву «чистили» кілька мерзотників. Темряву розрізало світло тоненьких ліхтарів.Отець прочитав молитву про себе і мовив зі своєю звичною інтонацією,котрою читає служби:
-Зупиниться браття!Господь все бачить!Ви чините великий гріх!
Про те «зоряні мечі» блискавично рухалих по своїй незрозумілій траекторії,не зважаючи на нього.Отець продовжував.
Почувся шепіт: «Затуліть хтось йому рота, а то я зайнятий!».Отець Сергій почув стрімке шархання чоботів у свій бік.Перехрестився.Встиг: побачити яскраве світло ліхтаря, що затьмарило зір,відчути смак своєї крові і впасти додолу з пробитим черепом.
Церква була спустошена. Отця Сергія поховали з почестями.Багато людей прийшло попрощатися з відомим меценатом і шановним добродієм.Його відспівали, опустили в 3-х метрову яму та по-маленьку засипали грунтом.
Той малий виріс, наскільки дозволила наркозалежність.І років через сім,чи скільки мені захочеться, теж припав до холодної землі. Десь у невідомому місці з невідомих причин.
Чи потрібен цій історії більш повний сюжет? Насичений тропами, кульмінацією,що захоплює?Щоб читач рюмсав?
Й так зрозуміло,чим закінчиться твій-мій марафон життя.A ти, добіг до кінця?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226479
Рубрика: Сатира
дата надходження 04.12.2010
автор: Дмитро Бобрицький