Не думай, а згадуй; хоча й не ясно, що легше, перетворити її в розум, чи так і залишить вітром у липах. Не женись за нею, бо їй нічого не залишиться як проклянути тебе і знищить. Знищить не як вбивця, вор чи жорстокий вой, а просто глянути кудись у позапростір - і все ясно, тебе тут вже нема, ти знищений. Вона навіть і не здогадується що з тобою робить, як розбиває твої бастіони. Твій акрополь важко дихає на своєму холмі рушачись і зникаючи, сила, незвідана тобою й досі, тихо підкатує до підніжжя такого як виявляється крихкого бастіону і беззвучно поглинає тебе. Ти не маєш слів, не маєш виходу, не маєш вже й розуму. Де ти? Все, нема.
Але щось таке в тобі кожного разу виживає і, виростаючи знов у тебе, кляне свої слова та вчинки перед нею. Заново самозароджене Я опускає голову долу і, повертаючись крізь усе місто додому, розгризає та б"є у груди часом так шалено і нав"язливо, що даєш собі довічну клятву не бачити її більше, звільнити це диво земне від себе, свого хриплого дихання, тьмяного погляду і брудних думок. А вже вдома все сидиш у тиші, у караючій тебе як ніхто інший тиші, розсипаєшся і знов збираєш себе по крихтах, недоіснуєш.
Час іде. Ти шукаєш позачерговий привід її побачити і, слідуючого дня, оглядаючи те місце, де вона може бути з невеликою вірогідністю, раптом помічаєш боковим зором дещо схоже на її обрис, рух. Серце зраджує розумові, і починає свій істеричний танок ночей, сходить з розуму, полишає груди і розсипається міріадами осколків по усьому тілу. Страх, чи що??? Невже зі мною це робить не ніж, сокира чи куля, а прості думки, нехай хаотичні й недоконані, але думки. І може тікати від цього болю і є Волею? Вона ж з"являючись поринає як і завши у ті світи, де нікому зі смертних не бути і не бачити тих думок, що керують цим дивом. Я тріскаюсь і видаю замість слів хрускіт людського храму. Знов втрачаю себе, знов. Як і день, тиждень чи місяць тому, як рік тому. Де край цьому? Де?
Та питання - це слабкість. Вони не доводять до світла, а лишень не дають спертись на стіну тунелю, не дають.
Та що ж, піду міркувать, шукать зайві приводи і картать себе (поки що цілого і на людину схожого) за слабкості та приємні болі від її видінь.
Завтра, в суботу, йдемо до неї у світ. Ранком, о 7:20, ми будемо там, знов нервово переглядатимось і ніяковітимо при її появі (якщо вона і з"явиться). В той раз був сніг. Я зробив вигляд що чекаю не її, автоматично супроводив до університету, місце, де бачити її можна частіше, та від цього не легше, аж ніяк. Всеодно кожного разу я знищую себе перед нею, втрачаю мозок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=225993
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.12.2010
автор: Невідомий Автор