В криницю падала зоря,
закохана в прозору воду.
А місяць тихо з віддаля
осяйно пестив її вроду.
Їй ельфи сріблили листи,
нектар збирали у корзинки,
аби про жаль розповісти,
що принесли її мандрівки.
Як місяць в мантії ченця
ховає в небо-садах роси
аби зрослись до забуття
всі рани — кров'яні покоси.
На землю зірка долілиць
упала сумовито, до світання:
“Невже це я?”
гукнула до сестриць...
І стала айстрою,
як спомин про кохання!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=221556
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.11.2010
автор: Окрилена