Як я завидую Тобі мій щирий друже!
Бо Ти сумуєш за коханою шалено!
А в мене в серці і не сіро і не темно
А тільки пусто, ні за ким не тужить…
Як я бажаю знов відчути подих вітру.
З тенет буденності втекти назавжди.
В середині, в мені, мов все заклякло
І пустота німа скувала промінь світла.
Мій друже! Ти дивуєшся не в міру…
Страждання ранять до плачу, до крику!
Невже, питаєш, до страждань я звикну?
Невже не спокій оберу, а недовіру?
Я пояснити все не в силі, слів забракне!
Та як кохаєш, як страждаєш – то живеш!
А як в тенета душу взяла безтурботність,
То ніби вже душі нема. Лиш пустота!
Так! Прагну я страждань, до них я звикла!
Так! Хочу душу розтерзати на вітрах розлук.
Щоб відчувати знов, що я жива людина,
А не кидатись без чуття до тих холодних рук…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220671
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.11.2010
автор: Mariana