Справді, це наче гімн
і ми чекаєм у відчаї.
Утім, навколо світ
все ще здається звичним.
Уламками звуків ледь чутно
минає шепіт Мінерви..
І мої нерви ледь витримують
твої нерви...
Ти невгамовна досі, така жалісна...
З тебе досить -
знепритомнюй швидше до ве́сни.
Як кортить всім
все неодмінно дове́сти
і
не розбивши доне́сти
власну правду.
Давай, торкайся долонею, криком, нігтями..
Я прокляну тебе, якщо в цю мить
ми будемо тихими.
Відчуй мене в такті власного дихання,
адже я дихаю твоїм диханням.
Це неодмінно фінал,
саме так.
Повертайся і
відчуй кров на смак.
Удар знов на знак
того, що це хвилює,
зупини час, не жалкуй,
повір знов в нас.
А я ніколи не
притискав так сильно
руками голими,
не радів кожній новій сльозі.
Твої очі не давали вдихнути вільно, втім,
я чомусь знов став щасливим
на цій межі.
Рідко пам'ятаєш початок,
лише кінець.
Кожен старт губиться
в фініші..
Знайди час знов вдягти лавровий вінець
і шукати нас в тих почуттях, що ми ховали -
найскритніші, невпевнені,
збреши мені
поемами
з сумнівами
душевними
не "так", не "ні"
лишаємось
посередині.
Лишаємось у цьому Пургаторії,
я не хочу з цього робити історію,
я не хочу, щоб це стало чимось звичним
лише щодня бачити
твоє обличчя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220285
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.11.2010
автор: calamita