*

Кава  водить  містику  за  руку,
Осінь  оплесками  вітру  рве  листки…
Я  за  спогади  тримаюсь,  за  повітря,
Проводжаю  поглядом  розведені  мости.

Закривавлені  розлуками  дороги,
Сльозами  залиті  поїзди,
Телефон  ображений,  немає  звуку!
Голос  милий  не  розріже  темноти…

В  протихід  собі  прямують  зорі…
Гаснуть,  падають  і  дивляться  в  вікно…
Ти  вже  п’яту  палиш  -  дим  до  неба,
А  в  думках-словах  нема  зв’язку…

Недобачені  кохані  щирі  очі,
Спогади  калейдоскопом  на  вікні…
А  квартирою  пустою  і  самотньою
Ходить  сум,  загорнутий  у  сни.

Ранок  дихає  в  твої  відкриті  очі,
Чашки  дві  дрімають  на  столі…
Ти  собі  звичайно  зробиш  кави
Містика  зостанеться  мені…

Вже  чекання  стине  на  порозі,
Вимальовую  терпіння  у  собі,
А  тремтячі  і  холодні  вірні  руки
Просять  два  по  два  співати  у  вхідні…

Стримано  і  досить  хаотично
Тихий  стук  і  мовчазний  замок
Ти  чекав-таки!  Усміхнена  –  відкрито!!!
Очі  в  очі…  серце.  Вибух.  Крок!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220103
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.11.2010
автор: Vento