Із обіймів сумніву та мли
він тужавіє до обрисів знайомих,
ніби голочка у вушко ловить промінь –
прорости гілками омели.
В тілі скрипки вітром виграє,
в тиху пам’ять заплива, як видра...
Хтось колись чужі хламиди витре
в слово незакінчене твоє.
Поспішить навісити ярлик.
Вірш – його подати треба вміти,
щоб не розточили, як терміти,
щоб лишився твій на ньому лик.
Загнуздати час, немов коня,
підкувать дзвінкі йому підкови,
із його клітини й краплі крові
виліпити
часу клоненя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=216702
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 18.10.2010
автор: Omega