Коли з мармуру неначе з пластиліну почали ліпити коника;
Коли з пластеліну неначе з живої плоті зібралисьі сотворити Христа;
Коли усі, хто з кров’ю і потом бездумно, ляльковано заладили кивати головою.
От тоді здригнувся світ і поволі, здається, непомітно, здається, жартуючи... жартуючи прирік себе тихо вмерти.
І в страшних коростяних ранах розверзалася його плоть, судомно здригався в конвульсіях з полегшенням позбавляючись від закономірних залишків досі працюючого організму.
А люди тонули захлинаючись в фікаліях... Смачно тонули... з посмішкою на вустах, перекочуючи язиком оливку. плюючи зернята-кісточки в остиваюче тіло.
- Алілуя – лунало з піднебесся.
- Дай Боже, здоров’я, успіху, процвітання!!! – чокаючись промовляли люди.
- Алілуя!!! – лунало з безкінечних зоряних доріг.
- Вип’ємо за лося, щоб жилося і булося!!! – котилося відлунням.
На вже холодному тілі, ще зовсім молодого Світу запалали яскраві поминальні свічки, щоб не заблукала бува душа світу...
- За краще життя!!!
- Ні, третій за любов... юбов... бов...ов...ов...о...в....в- важкою брилою котилися слова і лунко падали вниз.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=216404
Рубрика: Присвячення
дата надходження 16.10.2010
автор: Журба