Я вже заплювався правдою,
Будь-ласка, дайте мені слинявчик.
Оцей друже, special for you,
Витирайся, ти системою навчений.
Сам стою посеред дикого поля,
Кам’яні баби, у хмарах блискавка і грім,
З руками до неба: падай вже манно на мене, моя доля,
Відкривайся печеро до щастя, прошу тебе, сім-сім.
Ось так кожного разу і кожна моя реінкарнація,
Сьогодні Юрко, українець, назвемо це поет.
Мозок зикипає гігабайтами переповнюється інформація,
Кому потрібен мій парад планет.
Що з світом коїться, ви й далі вірите у випадковість?
Значить комусь вигідно всі ці Усами бен Ладени і сомалійські пірати,
А я вам скажу правду: в Нью-Йорку написана ця повість;
Система сама не відживе, її потрібно ламати!
З коліна, а ви навпаки перед панами прогинаєтеся до колін,
Всими цими фільмами, телебаченням і музикою промивають вам мізки.
Гарна, нічого не скажеш, навіть моя мала була схожа на Авріл Лавін,
Та коли ж ми будемо уже духовну їжу їсти?
Всі ці ГМО, Е різні, консерванти - такі зара харчі,
Тіло стало помийна яма, а мав би бути Божий храм,
Вже заржавіли давно наші гідності мечі,
А хліб тяжкою працею дідів віддали вже щурам.
То на поклони ідуть, так схиливши світлу голову,
Кремезні хлопці, дівчата гарні – дайте, дайте нам свободу.
Такі вже прохачі, калічені віками, що не мають норову,
До щастя не пускають, не проходять по dress-коду.
Якби ж хотіли то самі б вдягали вишиті сорочки,
А так утупилися у комп’ютер, інтернет і там усе життя,
Вже кожен другий не живе без порно hot anal і дорочить,
Нема кохання, тільки секс, оце є справжні почуття.
От знову нагнітаю, скільки можна, скільки це буде тривати,
Повторююся у своїх думках неначе deja-vu,
Кажуть до кого Бог прихильний того випробовує й любить карати,
Дайте вас покараю віршами морально, а потім фізично тих кого люблю.
Від того що так бовтаємось лаяаном вже захлинаємось,
А скоро ж пиятика країни, найвеличніше свято Новий Рік, Дід Мороз,
Ще й досі як створили вихрести і полукровки - ми совками називаємось,
З душ викинули все нормальне й туди накидали понос.
Від побаченого Тарас би перевернувся б в власній домовині,
Для кого ж він писав свого Кобзаря?
І далі киваємо на когось: хата скраю, сусіди винні;
Нічого не робимо щоб зійшла над нашою землею зоря.
Моря і гори, річки, степи, ліси у нашому розпорядженні,
Стоїмо осторонь, насправді у своїй країні кріпаки,
Театр абсурду, громадяни клоуни, у робу всі наряджені,
Далеко не втечеш, кайдани міцно прикували до руки.
Самі нічого не вирішуємо, як кажуть усе робимо покірно,
Гарматне м’ясо, як колись українці і серед них мій діда у фінській війні,
А ви сидіть і пийте Кока-колу і інше алкогольне пійло спокійно,
А сказати знущанню не має відваги і сили ні.
І що тут сумного, такі то реалії,
Жменька обраних керує усим вашим життям,
А ви із задоволення пожираєте їхні фекалії,
Все погане смакуєте, говорите: смачного, ням-ням.
Але так сморід воняє, роз’їдає кожну душу,
Невже не хочете ви щастя собі, майбутньому, дітям своїм?
І я за вас цю гірку правду говорити мушу,
Лише першу цеглину ставлю, не по силам мені самому, тільки разом ми зможемо збудувати новий дім.
12.10.2010
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215839
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 13.10.2010
автор: КРІПАКОС