"Ми залишаємо на завтра те, Що варто було здійснити ще місяць тому"...
Він був одинаком по своїй суті. З’являвся у людних місцях лише для того, щоб поспостерігати, а потім всі свої емоції від побаченого вилити на полотно. Він любив слухати музику Паганіні, Шопена, Шумана, Чайковського, Рахманінова та Мусоргського. Вона не надихала його, а створювала фон, сприятливу атмосферу для творчої реалізації. Часто вночі, коли в його кімнату, яку він орендував, охоплювала повна тиша, він починав зосереджувати свою увагу на всіляких звуках: каплі дощу, шелест листя, гроза та вітер за вікном, десь у сусідньому під’їзді мурликала кішка, на поверх вище сварилися сусіди… Все це згодом з’являлося на полотні.
Одним з людних місць, де він любив бувати було одне кафе. Він завжди заходив сюди вранці, брав склянку кави, і сидів у кутку спостерігаючи за всіма, інколи щось зображував на серветці, а потім переносив це на полотно.
Кожного ранку о 8.30 з життєрадісною посмішкою з’являлася Вона. З її появою кафе ніби прокидалося.
- Доброго ранку.
- Доброго ранку, ти сьогодні чудово виглядаєш, - віталася з нею офіціантка. – Тобі як завжди?
- Так. Я не зраджую власним традиціям.
- Над чим зараз працюєш? – запитала офіціантка, подаючи склянку з гарячим напоєм.
- Над одним романтичним образом.
- Не можу зрозуміти як така дівчина як ти може писати такі неймовірно романтичні історії з так добре прописаними образами чоловіків, яких в природі не існує. Як ти їх створюєш? Мабуть кожна жінка, яка читає твої романи мріє зустріти такого.
- От саме тому, що таких в реалі не існує, я їх і створюю. Крім того я неодинока в таких фантазіях, свого часу Джейн Остін зненавиділи за створення образу таємничого містера Дарсі. А я ще не створила подібного образу за який би мене могли зненавидіти.
- Ти неймовірна і наївна. Коли Бог пошле тобі твого принца?
Вона посміхнулася у відповідь і затримавши паузу відповіла:
- Дякую вам за те, що кожного ранку ви підіймаєте мені настрій, але мені час вже йти. Мене чекає видавець.
Він дивився на неї з цікавістю, ніби у її образі було щось нерозкрите. Жінки завжди йому нагадували квіти, кожна свою. Ніжні, невинні дівчата асоціювалися з ромашками, нафарбовані, самовпевнені леді – з трояндами, цікаві блондинки з жасмином, кар’єристки з тюльпаном, харизматичні брюнетки – з волошками, романтичні особи з ліліями… Асоціація виникала випадково, він дивився на жінку і зразу на думку спадала квітка, але дивлячись на неї, він не міг зрозуміти, з якою квіткою у нього асоціюється Вона.
Він прийшов додому і думки про неї не давали йому спокою, в нього виникло бажання намалювати її портрет. Він почав малювати, але чітко не міг згадати жодної деталі її обличчя. Невже вперше він не надав уваги тому, чому раніше приділяв як професіонал. Він згадував її голос, її світло-коричневе обличчя і якийсь дитячий загадковий погляд. Йому здавалося, що такий погляд може бути лише у дітей, але ніяк не у дорослих осіб.
Наступного дня він зайшов до кафе о 7.45, вона вже сиділа за крайнім столиком біля вікна пила каву-лате і читала книгу, яка була загорнута у газету, ця дрібничка привернула його увагу, Він підійшов до стійки бару і замовив собі капуччіно, періодично поглядаючи на неї, а потім сів за сусіднім столиком, дістав папір і олівець і почав малювати її портрет. Вона сиділа, захопливо читаючи, а потім в якусь мить чи то помітила, чи відчула його погляд.
- Ви малюєте? - запитала вона з цікавістю у голосі.
Його кивання головою сказало «так».
- Можна поглянути?
Він протягнув їй свій малюнок.
Вона була вражена. Якусь мить Вона просто дивилася, а Він намагався прочитати її обличчя.
- Мій портрет ще ніхто ніколи не малював, - якийсь сум промайнув у її голосі, - дякую, - Вона подарувала йому свою чудову стриману усмішку.
- Я можу намалювати, - середнім без емоційним тоном із загадковим поглядом сказав Він.
- Що? Мій портрет? – здивувалася Вона.
- Так.
- Не варто. Я не відношуся до тієї категорії жінок, яких варто фіксувати у високому мистецтві.
- Ви помиляєтеся…. Ви дуже….
У цю саму мить, коли він хотів закінчити свою думку, їй зателефонували на мобільний.
- Алло, вибачте, це дуже терміново, - сказала Вона йому і відповіла на дзвінок, - так…, так…., справді? … Вже сьогодні?... Я рада. Дякую, що повідомили…. Так, наступна «не за горами». До зустрічі.
Вона закінчила розмову і застрибала від радощів.
- Це сталося!!! Сьогодні вийшла моя книга! – вона кричала це з неймовірною радістю.
Персонал кафетерію почав її вітати. Він поспостерігав за тим, яка Вона щаслива і пішов додому, щоб намалювати її портрет на полотні.
Він вперше писав портрет з такою Любов’ю, Він писав цей портрет з величезним бажанням побачити її очі у ту мить, коли віддасть їй його. Закінчивши роботу, він пішов пройтися парком і все думав про те, з якою квіткою Вона асоціюється у нього. Він так і не міг зрозуміти, яка Вона. Вона здавалася досить самовпевненою і яскравою особистістю з багатим внутрішнім світом; вона цінує книги, що було помітно з бережливого ставлення до них; вона пише романи так і не зустрівши героя власного роману під назвою життя; вона консерваторка, тому що замовляла завжди один і той самий напій; і найдивніше те, що Вона – самотня, тому що вона завжди сідала біля вікна і часто любила спостерігати за людьми на вулиці.
У суботу Він пішов у кафе з портретом, обгорнутим у подарунковий зелений папір, взяв експрессо, і сів чекаючи на неї. Вона не з’явилася. Дивно, Він не щодня ходив сюди, але постійно зустрічав тут її, а сьогодні Вона не прийшла. Він з задумливим поглядом пішов додому, проходячи повз газетний кіоск, купив газету. Відкривши її дома, він побачив статтю, де було її фото і жахливий заголовок «Пішла з життя молода письменниця, яскраве сонечко сучасної романтики». Він прочитав статтю, в якій йшлося про випадкову безглузду аварію. Вона їхала на автограф-сесію, читачі її так і не дочекалися.
Якась внутрішня порожнеча з’явилася у його душі.
Він наважився піти на поховання. Він був здивований, скільки людей вона знала. Так багато людей прийшли з нею попрощатися, і так мало було їх за час її життя. Вона так багато часу проводила у кафетерії і так люб’язно завжди спілкувалася з персоналом, але ніколи сюди нікого не приводила. Вона так багато писала, що ще раз свідчило про її самотність. Він побачив самовпевнену ділову брюнетку – троянду, яка явно не була їй подругою чи родичкою, Він зрозумів, що вона є літературним агентом.
- Мої співчуття. Я не читав її жодного роману, але впевнений, що літературний світ тужить.
- Так і є. А Ви хто? – запитала троянда.
- Я просто друг. Хотів віддати їй свій подарунок у зв’язку з виходом книги. – Він передав їй загорнутий портрет. – Можливо Ви знайдете йому якесь застосування.
Вона забрала портрет і просто кивнула у відповідь.
Він гуляв вулицями міста і натрапив на книжкову крамницю, зайшов і побачив її фото на рекламі нової книги. На фото Вона не була схожа сама на себе, фотографу так і не вдалося вловити ту мить, яку вдалося уловити йому як художнику. Він відкрив першу сторінку і прочитав перше речення «Сонце світило настільки яскраво, що для першого свого знайомства *** обрав соняшник, ця квітка мало кому подобається, але він знав, що вона її оцінить». Він закрив книгу, заплатив за неї, сам собі посміхнувся і вже з цієї миті усвідомив, що Вона була дівчина-Соняшник, яскраве сонечко.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215017
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 08.10.2010
автор: Tery Presly