Ступаючи по головам й хитким римам,
по наріжним каменям ночі,й окрушинам сонць,
напів дорозі між згубленим й ніколи не знайдним,
я й сам не помітив,як опинився за брамой.
Не інак як втрапив у пору ікрометання,ачи постачання свіжої крові.
Все за нею здавалось незвичним.
Сестри,милосердно промиваючі мізки,хворим на живіт.
Їх старші брати,з поза меж,характерно цакаючі тведими лобами,
й не відстаючі від місцевих праведників,завзято доповідаючі вище.
Шушукаючіїся поза спинами,
плюючії у обличчя,
розбиваючі горщики,
відкриваючі рота по рибячі,-
все це гуло,рухалось,змінювало кольори...
Роки спресовані в миті.
Позавчора,ще загубленіше,аніж трипілля...
Кидаючі на вітер слово за словом,
якийсь час непомічаємий ніким,сновигав я серед населяючих нетрі...
І от я вже кров від їхньої крові.
Тінь від їхньої тіні.
Сморід від їхнього сморіду.
Ось на мій голос уже відгукується схід,
мисливці за таємницями,
бувалі й не бувалі.
Ось вже ми разом слідкуєм за передчасними смертями,
затягнувшимися агоніями,
пологами в дюнах...,-
щоб,ізрештою,переситившись,
відбути із відчуттям виконаного обовязку на визначений час,
соскребати впявшиїся у тіло їжачі голки,
й струпи гріху власного існування.
І все лише для того,шоб ізнову пройти крізь браму,
повернутись з самотності у самотність.
До гречкосіїв й тигидимських оленів,
колядників у законі й закидаючих з-за рогу гачки,соломяних дів,-
а від них,короткими перебіжками,
до одвічно нарікаючих на господарів...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214818
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.10.2010
автор: Дим