Вона ішла сірою тканиною польової дороги. Перед нею невпинно розбивалися об землю краплинки дощу.
Вона ішла... А куди - її те мало хвилювало. Ні, вона не була сумною - просто такі були в неї очі. Ні, вона не плакала - просто сльози бігли в такт дощу...
Далеко ще виднівся обрій.
А хотіла, ХОТІЛА веселку руками зірвати, черпнути зорі коромислом, перевернути місяць!
...хм...смішно... Як не можна було цьго зробити, так і не можна було життєву стрічку перекрутити назад.
Вона не кохала - просто їй не хотілось бути самій...
Вона не тужила - просто не було з ким поговогити...
Вона не раділа зустрічам - просто звикла іти з посмішкою по життю...
А обрій ще досі був далеко. Сонце сонно сповзало за ліс.
Вона ішла. Тепер без нього. І їй не важливо було чого вона зараз сама. Її хвилювало де зараз він.
Сама. Без нього. Вперед. Без вороття.
Вона не вміла жити без нього, а він не вмів повертатись...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=214592
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.10.2010
автор: Диана Т.Г.