Спочатку з’явилася назва картини "Запльована ніжність". І вже виникли образи двох людей. Вона: маленька і тендітна стоїть навколішки, однією рукою прикриває обличчя, а іншою намагається захистити себе. Він: сильний і велетенський стоїть над тобою і рукою намагається вдарити. І все на картині здавалося зрозумілим і завершеним, окрім її обличчя. Ти не міг знайти його серед тисяч облич, серед тисяч…
* * *
-- Ти можеш стати відомим, люба дівчина матиме за щастя позувати тобі.
-- Мені не потрібна слава, фальшиве кохання, мені потрібно знайти обличчя. Я знайду його.
-- Ну, що ти зациклився на цьому обличчі, ти ж найталановитіший портретист нашого курсу.
-- Мені потрібно знайти обличчя, -- єдине, що повторював ти, та друзі тебе не чули.
Обличчя турбувало тебе щогодини, щохвилини. Щомиті воно звало до себе, кликало тебе. Ховалося. Звало, а потім втікало.
* * *
В невеликому, затишному кафе було порожньо. За столиками поодиноко сиділи люди.
Ти сів коло вікна і надпив гіркої кави. Початок весни наприкінці зими. Тривав кінець лютого, а погода стояла дійсно весняна. Від снігу не залишилося й сліду. Молода трава так жадала сонця і тягнулася до нього.
Ти помітив її, вона сиділа, напевне, з подругою в іншому кінці зали і розмовляла. "Ось вона! -- майнуло в тебе в голові, -- Ось це обличчя, якого так довго шукав. Ось воно. Але, як сказати їй, як зробити так, щоб тобі не відмовили. Та то пусте, буде як буде".
Хлопець рішуче підвівся і попрямував до столика, де була вона.
-- Вибачте, що перериваю вашу розмову, та мені… та у мене до вас є… я хочу запропонувати… чи можна використати ваше обличчя, тобто намалювати його, -- на одному подихові сказав ти.
-- Чиє обличчя? - в унісон спитали дівчата.
-- Ваше, -- ти очима вказав на неї.
-- А чому не моє? - спитала інша дівчина.
-- Ваше обличчя… Ви самі дуже гарні, проте мені потрібне саме Ваше, -- ти ще раз перевів погляд в сторону де сиділа вона.
-- Це навряд чи, -- продовжувала інша дівчина, а вона все мовчала.
-- Але чому? Я запропонував всього лише позувати мені й більше нічого.
-- А ти хотів чогось більшого? - на дещо завищених тонах продовжувала інша.
-- Іро, зачекай, -- нарешті озвалася вона, -- Я сама вирішуватиму, що мені робити.
-- Має, але ж?.. - затнулася на пів слові Іра.
-- Юначе, як мені вас знайти?
-- Ось мій номер телефону, зателефонуйте коли Вам буде зручно, -- ти швидко написав номер свого мобільного на серветці й передав її Маї.
-- Я, мабуть, піду, -- сказав ти, але скоріше для себе, аніж для дівчат.
-- Має, що ти робиш?
-- А, що я роблю, це буде навіть цікаво. З мене писатимуть картину.
-- Але ти ж зовсім не знаєш, цього художника, якщо це художник.
-- Іро?
-- Що, Іро? Ти навіть не знаєш його ім'я.
-- Яка різниця, як його звати. Головне, що це буде невеликою пригодою.
-- Подумай краще своєю головою, Має. Що ти видумала?
-- Іро, ти мені заздриш, а на зустріч я піду з Максом.
-- Ну, вирішуй сама.
* * *
Телефон дзвонив об одинадцятій.
-- Алло.
-- Привіт, це Мая, ти хотів писати з мене картину.
-- Так, Має. Я й зараз хочу її писати. Коли ти будеш вільна і де ми можемо зустрітися.
-- Давай десь о шіснадцятій у тому ж кафе, де ми зустрілися вперше.
* * *
Ти поспіхом змішував фарби. Вся кімната була заповнена сизим нікотиновим димом. Ти працював, як навіжений, стрілки на годиннику немов завмерли. І ти вимірював час кількістю викурених цигарок. Дзвонив телефон. Ти не зважав. Телефон не замовкав.
-- Алло!
-- Стас, ти де пропав? У нас зараз почнеться історія мистецтва, а ти ж знаєш, як Белла ставиться, до тих, хто пропускає заняття.
-- Артуре, я знайшов її! Я знайшов обличчя!
-- Яке обличчя? Про що ти?! Із-за цього обличчя ти провалиш курсову.
-- Артур, ти мене не чуєш. Я знайшов обличчя!!
-- Стас, ти геть здурів, та роби, як знаєш.
Чому вони мене не хочуть зрозуміти?..
* * *
Макс і Мая ввійшли в кафе, коли Стас уже допив свою каву.
-- Це, Макс, мій охоронець, -- представила Мая.
-- Я, Стас, вибач минулого разу я не представився.
-- То ти художник? -- іронічно зауважив Макс.
-- Ще не художник, лише навчаюсь, -- сказав Стас і перевів свій погляд на Маю.
-- Де тобі буде зручно позувати?
-- А де буде краще? Я в цьому не дуже розбираюся.
-- Найкраще буде там, де ти зможеш відчути себе природно, де ти зможеш розслабитись і де ніщо тебе не відволікатими.
-- Тоді, поїхали до мене додому.
* * *
Олівець переносив її обличчя на папір. Пальці нервово й надзвичайно швидко працювали. Вечір, а за ним і ніч. Обличчя на папері було готове.
-- Все, я закінчив, -- сказав ти.
-- А можна буде побачити всю картину? - спитала Мая.
-- Звичайно, я тобі зателефоную, коли закінчу.
-- Добре. Макс, відвези Стаса додому, -- сказала вона своєму охоронцеві не відриваючи свого погляду зі Стаса.
-- Добре. Ходімо, художник.
Двері твоєї кімнати відчинилися, коли стрілки на годиннику вже показували другу годину.
Фарба шар за шаром лягала на полотно. Обличчя вимальовувалося все більше і більше. Ти нервово працював. Фанатично й педантично добирав відтінки.
Сонце вийшло з-за горизонту. Ти сів закурив, ще раз подивився на картину, в твоїй уяві вона оживала. Ось він - тиран, опустить руку на твоє обличчя, яке вже наливається слізьми. Твій зойк. Крик крізь ніжність запалять ще більше його. Злісна гримаса скривить обличчя. В очах загориться вогонь ненависті й безпорадності. Він занесе руку для другого удару. А далі…
А далі сон, який забрав тебе до себе. Глибокий сон, після фантастичної ночі, після невтомного пошуку. І нарешті…
Ти знайшов обличчя.
* * *
-- Алло, Має, це Стас. Я закінчив роботу над картиною. Якщо хочеш можеш приїхати до мене.
-- Привіт Стас. Я із задоволенням приїду до тебе. Чекай.
* * *
В двері тихо постукали. Стас відчинив. На порозі стояла Мая.
-- Проходь у кімнату.
Мая зайшла, а за нею Макс, який тримав в руках пакет.
-- Хочу тобі представити свою картину, -- з гордістю вимовив Стас.
Він скинув простирадло і Мая побачила картину. Запанувала тиша, що так загрозливо кричала в Стаса в душі. "Скажи хоч, що небудь! Скажи", -- крутилося в хлопця в голові.
Першим порушив тишу Макс:
-- Мазня, якась! - потім, побачивши погляд Маї додав, -- це моя суб'єктивна точка зору.
-- Макс, залиш нас, -- гнівно сказала Мая.
-- Які ми образливі, -- буркнув Макс собі під ніс, та все ж вийшов.
Двері зачинилися і дівчина важко опустилася на стілець і заплакала. Стас відчував свою безпорадність. Сльози Маї боляче в'їдалися в його серце. Душа розривалася в невідомості. Від неспроможності допомогти, чи незнання самої проблеми.
Через п'ять хвилин Мая ніби заспокоїлась.
-- Як називається твоя картина?
-- Ну, я називаю її "Запльована ніжність".
* * *
У мене було все. І багата сім'я і турбота. Та я шукала чогось нового, чогось… Невідомо чого. Безшабашні вечірки, нові знайомі, алкоголь, наркотики. Та чогось не вистачало. Можливо батьківської уваги, я не знаю. Навіть зараз не розумію, чого мені бракувало, та оту пустоту заповнювали наркотики. Я декілька разів намагалася кинути це зілля, намагалася навіть покінчити життя самогубством, та життя не хотіло відпускати, смерть не бажала мене. І це зілля, ці прокляті наркотики.
В Маї почалася істерика, години дві він намагався її заспокоїти, та все марно.
Мая заснула у Стаса на плечі.
Ранок розбудив їх.
* * *
Стас прекрасно розумів, що мусить допомогти їй, але ще не усвідомлював, куди втрапив. Він, як сліпий намагався прочитати слова, побачити все. Як глухий жадав почути, та навкруги був лише морок і тиша. Він напомацки шукав шляху і скоріш інтуїтивно вибирав стежку, що вела його в безодню. Але він сміявся над безоднею, стоячи над самим урвищем, і свідомо зробив крок уперед. Він летів на дно урвища і сміявся. Летів і сміявся.
* * *
Він вирвав її з міцних обіймів наркотиків. Можливо, це здається нереальним, та бажання двох душ, підкріплене вогнем кохання в серцях можуть усе. Можуть перевернути світ, подолати всі перешкоди. Та комусь було невигідним кохання Стаса та Маї, і цей хтось не бажав, аби Мая відмовлялася від зілля. І лише одне слово могло перекреслити, зруйнувати все. І воно прозвучало. Та так голосно, що сніг, весняний сніг, дрижав під ударами морозу.
Речі спаковані, квитки куплені. Вони втікали. Втікали від долі, від старого життя в якому залишили так багато горя й болю.
У двері хтось постукав.
-- Не відчиняй, прошу тебе, не відчиняй, -- благала Мая, -- у мене погане відчуття, не відчиняй.
-- Що може трапитися, адже все позаду, -- казав Стас прямуючи до дверей.
* * *
Холодна сталь ножа і металевий блиск, блискавкою врізався в груди Стаса. Шум у вухах і жар по всьому тілі. І десь далеко крик, і десь далеко стогін.
* * *
Автомобіль віз тебе в колишнє життя. В кімнаті Стаса горіла картина.
Коли рятувальники приїхали на пожежу, від квартири нічого не лишилося, лише на підлозі, під шаром попелу лежала обгоріла картина, з якої залишився лишень маленький шматочок. Із залишків картини на навколишній світ дивилася дівчина, яка прикривала своє обличчя рукою.
* * *
Ти долетів.
Все залишилось далеко позаду. Запльована ніжність. Рясно скраплена кров'ю та слізьми.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211698
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 19.09.2010
автор: Юрій Завгородній