Не такий
Чому Бог створює всіх різними? Чому ми не однакові? Боже, чому? Чому Він обрав саме мене? Серед мільйонів, саме мене?
* * *
В кожній ситуації можна поставити три крапки. В кожній, окрім життя.
Він ріс нормальним хлопцем. Та все ж він був не таким. "Переросте", -- говорили старші. Не переріс…
* * *
Запис в щоденнику.
5.05.2007 р.
Мені сімнадцять років. Нарешті… Що таке кохання? Найвище, найсвітліше почуття, що веде до щастя. Чи завжди? Коханій людині ти віддаєш усе. Душу, почуття… Та кому потрібні ті слова, коли все вирішує сила, груба сила. Завтра я знову відчую, побачу. Загоряться, мабуть, мої очі. Хоча б ніхто цього не побачив.
* * *
Запис в щоденнику.
6.05.2007 р.
Я кохаю, я здатен на все заради коханої людини. Сьогодні на фізкультурі. Сила і краса. Яке красиве тіло. Я бажав його всією плоттю, всією душею. Хоч це здається брудним. Та куди ж подітися. Яке прекрасне відчуття - кохання.
* * *
Запис в щоденнику.
Без дати.
Не сила вже терпіти. Як сказати? Потрібно щось робити. Мовчки страждати вже нестерпно. Все, завтра ж відкриюся. Нехай все буде, як буде. Навіть негативний результат -- також результат. Якось змирюся, бо жити в невідомості так нестерпно. Я сильний, я зможу. Я вирву своє щастя. Та треба з кимось порадитися. Можливо, що так.
* * *
7.05.2007 р.
Школа.
-- Іване Миколайовичу!
Молодий вчитель фізкультури зупинився. До нього підійшов Максим.
-- Ти щось хотів, Макс?
-- Так, мені треба з вами серйозно поговорити.
-- Ходімо до мого кабінету.
Кабінет знаходився на першому поверсі, прямо в спортзалі. В ньому зберігалися м'ячі та інше спортивне начиння. Вони зайшли.
-- Що ти хотів мені сказати, Макс?
-- Розумієте… Розумієш… я закохався.
-- Так це ж добре, а чому б нам про це не поговорити вдома.
-- Вдома, -- неначе облитий холодною водою, промовив хлопець.
-- Вдома, ми сядемо з мамою за стіл і ти нам усе розповіси.
-- Навіщо мама?
-- Ну, добре, поговоримо, як справжні чоловіки.
-- Ну, нехай.
І юнак вийшов з кабінету вітчима ні з чим.
* * *
Запис в щоденнику.
Без дати.
Дивно. Раніше вітчим зі мною навіть розмовляти не хотів, а тут. Порадимося вдома. Мабуть, я нікому не розповідатиму про своє кохання. Як подивиться на це мама. Шкода немає тата, він би порадив щось. Вітчим. Ненавиджу його. За ті роки, що він живе з мамою. За всі ці роки, як я його ненавиджу. Навіщо я пішов до нього сьогодні. Дурень. Який я йолоп. Навіщо.
* * *
Вечір.
-- Максим, ти хотів зі мною поговорити?
-- Мабуть, ні.
-- Чому, ти мені не довіряєш?
-- Вибач, але наступного разу, не сьогодні.
-- Як хочеш, я завжди готовий тобі допомогти. Ти знаєш.
-- Так, дякую.
* * *
Запис в щоденнику.
8.05.2007 р.
Як я боюсь за маму. А що, як він зробить щось із нею. Вона ж його кохає. А він страшна людина. Я боюсь його. Хоч би було все добре.
* * *
Школа 8.05.2007 р.
-- Катю, зачекай!
Дівчина зупинилася. Її наздогнав Макс і перевівши подих сказав:
-- Зустрінемось сьогодні?
-- Давай, а де?
-- На нашому місці о 22-й годині.
-- Добре.
8.05.2007 р.
21.00
-- Я все розповім мамі.
-- А що ти їй розповіси?
-- Все. Який ти. Що ти робив зі мною.
-- І ти думаєш, вона повірить? Та все буде, як було минулого разу.
-- У мене є докази.
-- Ти мені погрожуєш, шмаркач, та я тебе…
Іван замахнувся на Максима, та той зумів ухилитися. Грюкнули двері. Максим біг із дому. Пуста вулиця була залита місячним сяйвом. Тінь дрижала від юнакових рухів.
22.00
-- Привіт, Катю, я думав ти не прийдеш.
-- Я ж обіцяла. Давно чекаєш?
-- Та ні.
По березі річки йшли Катя та Максим.
-- Максим, ти хочеш поцілувати мене?
Очі дівчини пристально дивилися на юнака і, здавалося, все місячне сяйво віддзеркалювалося в них.
-- Так, дуже, -- шепотів Максим й гарячий поцілунок обпалив його губи.
Руки нестримно пробігли по молодому тілі.
Зірваний одяг, обпечене поцілунками все тіло. Швидке дихання. Запах весни. І далі по березі йшла закохана пара, а вітер затих. А зорі, в бажанні, сяяли ще яскравіше, ніж зазвичай.
* * *
-- Катю, запам'ятай, якщо зі мною щось трапиться…
-- Що ти таке говориш? Що з тобою може трапитися?
-- Будь ласка, не перебивай. Якщо зі мною щось трапиться, забери мої щоденники. Обов'язково прочитай їх. Забереш?
-- Що ти несеш, які щоденники, що може трапитися?
-- Мої щоденники. Вони лежать за книгами. Обов'язково забери їх і збережи.
-- Добре, заспокойся.
Від збудження чоло Максима змокріло. Він міцно обійняв Катю і прошепотів:
-- Як же я тебе кохаю. Якби ти знала.
Замість відповіді був поцілунок. Гарячий поцілунок коханої дівчини.
* * *
Запис із щоденника.
9.05.2007 р.
Тепер мені є заради чого жити. Раніш я лише існував, а зараз я вдихнув кохання на повні груди і так не хочеться видихати. Та я й не буду. Можливо, вона допоможе забути всі ті жахи, що їх довелося пережити мені. Вона забере мене з цього світу. В свій чистий і незаплямований світ.
* * *
Дощ. Лив весняний теплий дощ. Та їм було не холодно. Сонце заходило за горизонт і хоча його не було видно, проте це відчувалося. Враз, неначе зі помахом чарівної палички, перестав іти дощ. Небо вмить прояснилося і на їхні обличчя впав останній промінець сонця. Вечір змішував все темніші й темніші фарби, аж допоки його палітра не перетворилася в чорну фарбу ночі.
Її очі блищали від збудження й кохання. Мокрий одяг прилип до тіла й не хотів зніматися. Та після умовлянь рук піддався. Два молоді тіла тремтячи наближалися одне до одного. І темінь ночі не заважала, а скоріш навпаки підкреслювала всі штрихи таємниці. Вони так кохали один одного. І навіть час не міг порушити спокою. Вийшов місяць і білим світлом розмішав темну палітру часу.
Якби вони знали, що та зустріч остання. Остання для них…
* * *
На ранок його знайшли в кімнаті. Він повісився. Ні останньої записки. Нічого. Лишень відчинене вікно та купка попелу на підлозі. Згорілі щоденники.
Вітер розносив попіл по кімнаті й шепотів:
-- Я знаю правду.
Та його ніхто не слухав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210191
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 09.09.2010
автор: Юрій Завгородній