Вона носила сумку з Іудою і затягувалася дешевими сигаретами. Втім, щонеділі її русява голівонька навіщала церкву і співала там пісень у хорі. А вечорами вона молила диявола, аби він стер усе живе з лиця землі, бо в людей не лишилося нічого людського і це рішення буде найсправедливішим.
Одного разу, вертаючи додому після вечірнього служіння, Міріам (назвемо її та), зіткнулася носом до носа зі старенькою бабцею, і якось так вони розвибачалися одне перед одним (ба Міріам хоча й вклонялася дияволу, та була дівчинкою вихованою), а потім гомоніти стали. І висловила бабця одну свою думку:
- Дитино моя! (отак і сказала). Немає ні Бога, ні Диявола! Є лише те, що у тебе всередині! Ми самі знаходимо своє місце!
А потім вони ще говорили, і про все, і ні про що, та й розійшлися собі.
Міріам прийшла додому та все ще продовжувала думати над тим, що почула. Та й вирішила: «Якщо довкола мене і так суцільне Пекло, то принаймні я буду правити ним.» Так і зробила.
О, і вона впоралася з цим, вже повірте мені.
Її батьки, які до цього не могли натішитися своєю коханою дитиною, посивіли за декілька днів. З активістки, відмінниці та просто слухняної донечки, Міріам перетворилася на маленьке чортеня, яке щодня, щохвилини і щосекунди до такої міри усіх допікало, що їй постійно хотілося надавати стусанів. Зрештою, батьки з’їхали жити до бабці, сказавши донці на прощання:
«Ти була хорошою дитиною, а стала чудовиськом. У нас не має бути таких дітей.»
Втім, Міріам хоча й вклонялася дияволу, та була ввічливою дівчинкою, тому вона лише мовчки причинила за ними двері, а потім голосно-голосно слухала Менсона та пила текілу, яку знайшла у батьківській заначці.
А на другий день Міріам вигнали зі школи, бо вона підпалила парту. Директриса довго кричала на неї, а Міріам мовчки стояла, потупивши очі у підлогу, бо виховані дівчатка не сперечаються з дорослими.
А третього дня Міріам так скучила за батьками, що пішла до бабці додому. Але батьки її на поріг не пустили. Лише мати вигукнула з вікна:
- Згинь нечиста сила!
Міріам розплакалася і з пересердя побила бабцині вікна. А потім брела самотньо вулицями міста, і все ще плакала від нанесеної образи, а люди чомусь розбігалися від неї в різні сторони, і кричали їй щось вслід, і хрестилися.
Міріам сердита та заплакана увірвалася до будинку і довго ревіла на порозі, розмазуючи долонями туш по щоках. А заспокоївшись, підійшла до дзеркала, щоб витерти серветкою обличчя і лише поглянувши на себе, перелякано відсахнулася. Руки почали хаотично носитися по тілу, витирати очі, поправляти одяг, щось хапати з полиць довкола…
Зрештою, Міріам зупинилася і завмерла, розглядаючи своє відображення у дзеркалі… та довгий хвіст, що визирав з-за її спини, та китиця якого занепокоєно хлистала юне тіло по стегнах.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209493
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.09.2010
автор: Даринка Квач