Вчорашня ніч
Пара цілувалася під ударами драм-басу. Дівчина залющила очі...
Музика боляче різала слух, ще й люди, до біса людей. Вони самі, вони одні, вони прощаються. Можливо, що назавжди. Адже все в цьому житті таке нетривке, таке мінливе. Ось і ця зомбуюча музика закінчиться, як закінчується все.
Очі боляче різало сонячне світло. Чому ж воно так яскраво світить, чому так нестерпно болять очі. Дзвенить у вухах. Щось трапилося зі мною сьогодні. А що? Що все це значить? Чиї це тупі жарти, хто так жорстоко пожартував наді мною. Вікно. Хтось забув зачинити вікно. Так ось звідкіль проникає блювотний запах вулиці. Світло до біса набридлого міста з його багатоповерховими халупами, які яскраво демонструють всім усю велич свого кам"яного черева. Загниваюче суспільсто... До біса, нехай воно котиться під три чорти, це місто, нехай. Хоч яку бурю огиди не викликала ця груда каменю, та все одно вона заслуговувала захоплення. Хоча, місто, як паразитичне створіння на тілі висмоктувало всі живі соки з душі кожної людини.
Зачиніть вікно! Потушіть сонце!
Ще й ця музика, хоча музикою це навіть назвати важко. Якісь набори звуків, під незрозумілий текст, який представляв собою, нагромадження звуків, лязгів та фіг його знає ще чого.
Так що трапилося вчора? Щось я не можу зрозуміти, звідкіля береться цей тошнотворний запах, від якого вивертає і хочеться блювати прямо на голову цього суспільства. Наплювати на все, просто так сісти і наплювати, мало того, що жити заради чого просто не має сенсу, так ще й це світло, яке боляче ріже очі.
Враз все затихло і поринуло в темряву. Невже все скінчилося так швидко? Очам це було до вподоби. Їм було краще в повній темряві, аніж при світлі. Вуха почали вслухатися в тишу, аж цю тишу, неначе різким ударом, пронизав звук. Різкий звук драм-басу. Що це? Невже знову почалися галюцинації?
З кожною хвилиною я сходив з рейок. Розум плавився і стікав додолу. Серце стихло зовсім, а в голові одні й тіж образи. одні й тіж звуки. Хрін з ним. Наплювати на все. Я встаю. Кімната перетворилася на тісну конуру, яка своєю стелею торкалася десь десятого поверху. Важкі чорні штори стримували світло і не дозволяли йому вклинюватися своїми променями у мою тереторію. Брудне скло викривляло світло і здавалося, що в кімнаті завжди панувала напівтемрява. Я попробував відчинити вікно, та воно ніяк не піддавалося. До біса.
Де мої цигарки? Куди я їх подів?
Спалахнув вогник запальнички, кімнату наповнив їдкий цигарковий дим, який важкою пеленою осів на стелю. Я закашляв. Цей нікотин зведе мене в могилу. Пофіг. На все наплювати. До чого все це, навіщо на пачках з цигарками пишуть застереження, хто їх читає? Я засміявся.
Сонце сходить чи заходить – я не міг зрозуміти. Скільки людей у цьому клятому місті можуть сказати, де схід, а де захід? Кляте місто, воно примушує кожну людину тупіти, і чим більшим дебілом вона стає, тим краще для нього.
На кухні було відчинене вікно, з якого виривався той самий тошнотворний запах, від якого до горла підходив комок. Як все набридло! Я набрав води з-під крану. Пару ковтків. Яка ги_дота! Я сплюнув і зі злобою закрив вікно.
Тарілка на столі, замінювала попільниці була переповнена недопалками. Під стелею кружляв нікотиновий дим. Начхати на все, все набридло. Все приїлося і стало одноманірним.
Так, що трапилося вчора? Вчора було прощання, під ударами драм-басу, який боляче різав вуха. Я зі злобою відчинив вікно, за яким ніч уже набрала повної сили. Та це місто ніколи не спить. П’яне в друзки місто вночі манило своєю розпустною поведінкою. Як стара проститутка в конвульсіях, воно билося в передсмертній агонії. Воно мало минуле, та майбутнього навряд чи.
Розбите скло посипалося на підлогу. Я йшов по склу, яке боляче врізалося в ступні. Та мені було пофіг. Підвіконня. І свобода, п"яний аромат свободи. Свобода прийняла мене в свої обійми. Звуки драм-басу, і вільний подих смерті, і шепіт... А далі темрява і спокійний політ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209174
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 03.09.2010
автор: Юрій Завгородній