Тихо танув останній день літа. Сонце, ще сліпучо-жовте, лило свої надвечірні промені на Львівські вулиці і будинки. Дерева у цьому світлі були акварельно - червонавими, листя злітало з них нечутно кружляючи в осінньому вальсі і лягало на теплу бруківку.
У її помешканні також вже пахло осінню. Про її прихід красномовно свідчили медові грушки та сливи-угорки,що лежали на столі. Вони нагадували Зої про її студентське життя, про перше вересня. Вона, як і раніше, в останній день перед початком занять перебирала книжки у шафі, щоб підготуватися до завтрашньої лекції. Вже вкотре почнеться навчальний рік в медуніверситеті. Для студентів і для викладачів перегорталась нова сторінка. Але вони так по-різному заповнять її. Зоя по-доброму, але дуже-дуже заздрила цим безтурботним першокурсникам.
В кімнаті тихо і задушливо. «За ціле літо навіть не зробила генерального прибирання», - подумала, «А коли на це був час?»,-
спробувала себе втішити. Відчинила вікно. Запахло сухим листям,
пальним від авто і ще чимось осіннім. Теплий вітер грав фіранкою, і вона напиналась неначе вітрило, біле, прозоре. Вона ввімкнула музику. Якийсь диск випав із коробки, в якій лежали конспекти ще студентських часів. Мелодія була зовсім забутою, але водночас знайомою до болю. Це хіт Кхаледа «Аіша» - без якого не відбувалася жодна дискотека у клубі « Сан-ремо » у студентські роки. Їй раптом захотілось поплисти на хвилях пам’яті , під вітрилом білої фіранки у ті дні, які загубилися у вирі подій її життя, які вона намагалась забути і вже майже забула. Вона дотягнулась до верхньої полиці і з неї посипались старі зошити, методички , реферати.
Сьогодні в неї був важкий день. На прийомі як завжди багато хворих , а потім засідання кафедри. Вже шоста , а ще так багато треба зробити. Скоро повернеться чоловік, телефонував син, що затримується у школі. Ось знову дзвонить телефон.
«Не відповім», - подумала , і поспіхом стала збирати все до тієї ж коробки . Конспекти студентки другого, третього курсу…Ось з фізіології, пат.анатомії, ось з біохімії. Але це не її почерк . Із зошита випала сторінка , на якій був розклад , написаний нерозбірливим почерком: хірургія , інформатика , біохімія …
Так , вона легко могла прочитати цей почерк . Колись вона знала напам’ять цей розклад . Він написаний рукою Ваеля . І було це на третьому курсі .
Чомусь згадалась назва одного фільму ще з радянських часів . Фільм називався « Моя любов на третьому курсі» . Фільм забувся , але пісня з нього , яку співав Олександр Градський залишилася: « Ничто на земле не проходит бесследно , и юность ушедшая все же безсмертна…» . Ніколи не вдумувалась у ці слова . « А це , мабуть , правда» . Двадцять років тому вона була другокурсницею. За розкладом у четвер заняття закінчувалися о 13.05 і вони зустрічалися біля фонтану . А у понеділок між другою і третьою парою – на перерві , а у п’ятницю Ваель виходив з біохімії завжди не в настрої і казав : «Двійка».
Їй не хотілося більше нічого шукати і готуватися до завтрашньої лекції , не хотілося бути вдома . Вирішила поїхати до фонтану , що біля університету , як тоді . Вона ішла сходами , а їй здавалось неначе вона спішить на побачення до того заповітного місця їх зустрічі – до фонтану.
Поміж зелених вулиць середньовічного королівського міста Лева , поміж шуму трамваїв , міської метушні , пам’яток архітектури минулих століть ,- є фонтан . На ньому нема відбитку епохи Відродження ані модернізму. В медуніверситеті вже понад двісті років ідуть лекції , а тут біля цього фонтану із статуєю лікаря , що тримає в руках серце , посвячують у студенти і дають клятву Гіпократа. Його наповнюють водою в свята : першого вересня , коли першокурсників посвячують у студенти та в останній день червня , коли випускникам вручають дипломи .
Зупинила своє авто біля юрби студентів , що саме зустрілися біля фонтану, відчинила вікно і вдивлялася у їхні обличчя . Чує розмову :
- Юра , ти вже переписав розклад?
- А яка завтра перша пара?
- Дай переписати .
Підбігли ще дві дівчини і стали захоплено розповідати про канікули .
Вона спіймала себе на тому , що вдивляючись в постаті цих студентів , мимоволі шукала знайомі обличчя своїх одногрупників . « Де Галя , Іра, Діма, Наталя?… Їй раптом здалось , що треба бігти в деканат за розкладом . Як тоді , адже завтра перше вересня . А завтра вона побачить його , смаглявого хлопчика з Тунісу . Ні , вона його не побачить . Тут нема її друзів-одногрупників , не буде і його , тут вже інше покоління . Але так само падають на тротуар каштани , ті ж запахи і звуки повертають час назад . І фонтан починає жити своїм життям .
Чого тільки не бачив цей фонтан , чого не чув , від чого не хвилювався ? Його оточують три великі університетські будівлі- «кити», на яких стоїть медицина: Анатомія , Фізіологія , Хімія-Фармація . Блискучі вікна аудиторій дивляться на фонтан . І коли там ідуть лекції , практичні , іспити ,- тут під високими каштанами, яким невідомо скільки років , іде своє , зрозуміле тільки цьому фонтану , життя . І йому здається , що крім « китів» медицини тут , існують ще інші : Любов , Дружба , Розлука . Так , тут сидять на лавочках , коли білий цвіт з дерев зриває травневий вітер , бо пропускають пари , коли зустрічаються вперше , коли зустрічаються востаннє , коли треба серйозно поговорити , або просто поділитись секретами і домовитись про дискотеку . Вона подумала , що ніколи не буде кривити душею і говорити студентам , що в її студентські роки все було інакше, що вони були дуже серйозними , відповідальними і не пропускали занять . Ні вони були такими ж . І фонтан добре все пам’ятає , як і вона . Тут будують плани і руйнують їх , сподіваються і розчаровуються , тут плачуть через не складений іспит і через втрату кохання , радіють п’ятіркам і першому побаченню . А роки все ідуть.
Вона пам’ятала той день , коли червневого сонячного дня , фонтан знову заповнювали водою , і їм , враз подорослішалим студентам , вручали дипломи , вони ще достеменно не усвідомивши цієї події , прощалися і обіцяли , що скоро зустрінуться знову . А на них із вікон корпусу дивилися заздрісно студенти , що саме складали іспит . Зоя тоді ловила їх погляди на собі , вона була сліпучо красивою . Її руде волосся блискучими сруменями лилося на плечі і атласну зелену сукню , а очі здавалися смарагдовими . Здавалось , що сам маестро Червень одягнув її у свої шати. Довкола були такі знайомі усміхнені обличчя, все вирувало , звучало, і раділо . А фонтан також радів , сотнями кольорових , кришталевих струменів . Зоя думала,- він все знає , все пам’ятає . Вона шукала серед знайомих і не знайомих облич, того кого найбільше хотіла бачити саме зараз. Вона так хотіла , щоб він бачив її саме зараз , таку сяючо-щасливу , радісну . «Де ж він»,- поглядом кілька разів перебігала по обличчях, а думками поверталася в минулі роки , в таємничі закутки її душі , в яких ностальгічні нотки спогадів озвучували відривки пережитого.
А він таки був там. Стояв біля вікна на третьому поверсі адмінкорпусу , що навпроти фонтану . Він закінчував п’ятий курс Попереду були ще іспити , а потім – додому , в Туніс , де мав проходити практику .
Він бачив все, як на долоні . Власне, нічого не бачив тільки її, таку знайому і чужу, таку близьку і далеку . Він , Ваель розумів, що все ж впродовж років , проведених разом, він не розгадав її таємничої душі, її непередбачуваного характеру. І він мимоволі знайшов порівняння : вона наче марево у пустелі,яке манить,заворожує і кличе, але якого ніколи не торкнешся.
Зоя тоді зустрілася з ним поглядом . Він усміхався але вона знала , що це удавана усмішка. Вона вміла прочитати на його обличчі все без слів. Цей погляд його великих чорних очей був прощальним, а
за усмішкою ховалося вагання і внутрішня невизначеність.
Вона тоді не почула як назвали її прізвище , ректор саме вручав випускникам дипломи. Її одногрупники підштовхнули її до сцени і вона повернулася в сьогоднішню святкову дійсність.
Чому вона згадує все це зараз? Якась несподівана підступна ностальгія заволоділа нею , роз’ятрила душу і досягла тих таємних лабіринтів , де забальзамовано те чого вона не хотіла ворушити.
Але , мабуть , її серце ще не перетворилося на кам’яну брилу , хоча в ньому було , досить таки , лабіринтів . А душа була такою ж вразливою і прозорою, як колись , здатною птахом злітати від кохання і тріпотіти від тривожного передчуття щастя . Певно тому вона зараз тут , на одинці з собою і фонтаном .
Зоя сиділа в авто з відчиненими дверцятами. Було враження що вона приїхала на побачення . Але з чим, чи ким?
Почав накрапати дрібний і теплий дощик , хоч світило ще надвечірнє передосіннє сонце. Запахло пилом і зів’ялим каштановим листям. «Завтра осінь. Вона вже сьогодні нагадує про себе , запановує душею», - думала Зоя . Студентів біля фонтану поменшало . Розходились святкувати зустріч. Їй ще не хотілось їхати додому: «Завтра на занятті якось викручусь.» і сама собі усміхнулась, адже вона вже не студентка .
Зайшла у кафе під парасольками навпроти інституту , яке тут вже віддавна . Це кафе було ідеальною схованкою для студентів, які пропускали пари чи чекали результатів іспиту, призначали побачення, чи хотіли просто «випадково» когось зустріти. Тут можна було сховатися від дощу і спеки , від депресії і забути про неприємності. Тут майже всі знали один одного , дізнавалися новини : хто з ким зустрічається, і хто з ким вже ні . Сьогодні тут як завджи смачно пахло кавою і пахлавою з мелом і горішками , а ще вином , солодкуватим сигаретним димом і ще чимось осіннім , від чого паморочилось у голові , і це «щось» повертало знову у минуле .
Зоя сиділа за столиком під зеленою парасолькою з рекламним написом якоїсь фірми «PARADISЕ»,що означає «РАЙ» , і тут їй було затишно і приємно , тут було комфортно її душі,серед гомінких студентів , музики, каштанів , шуму авто , що проїжджали поруч по мокрій блискучій бруківці. Вона, доросла сорокарічна жінка, доцент , лікар - почувалась тут студенткою .
«Невже так мало потрібно , щоб повернутися у минуле: опинитися в певний час , в певному місці ?Подивитися уважно на все очима юнки , наладнати струни душі на стару забуту мелодію?»,- сама запитувала у себе , а відповіді у неї не було.
Вже майже смерклося . Але додому ще повертатися не хотілося . Тихий вечір вкрадався у місто , а може це Осінь, обережно вистукуючи тонкими підборами , прикриваючись вуаллю дрібного дощу , шепотіла тихо : «Се ля ві …». Та ні , це їй здавалось . Це просто падали каштани , і дощ …
Раптом її летаргічно-солодкий спокій порушив мобільний телефон . Вона здригнулась неначе від грому серед ясного неба , вихопила телефон із сумочки, що лежала на столі . Дзвонив чоловік. Вона сказала перше , що спало на думку , що вона на терміновому виклику і вимкнула телефон.
Озирнулась довкола. За сусіднім столиком сиділи дівчата і жваво говорити про свої літні пригоди , про різні «приколи» , які були на дискотеці , а за іншим хлопці-іноземці. Вони говорили арабською. До неї долітали окремі фрази . Зоя знала цю мову досконало і вслухалась в їх розмову. Один з них , Мегді , приїхав в Україну на навчання вперше, інші вважали себе ветеранами , бо навчалися на третьому курсі , вони навипередки повчали новачка,-смаглявого, худенького туніського юнака , який дивився на старших друзів широко відкритими , великими чорними очима . Вони обіцяли йому допомогти обладнати кімнату у гуртожитку , повести на дискотеку , познайомити з дівчатами.
« А про що ж ще можуть говорити хлопці , за всіх часів і народів ? Звичайно ж про дівчат.»- подумала вона. Потім , один з хлопців на ім’я Гійшем , подивившись в її бік , сказав:
- Он за тим столиком сидить жінка , озирнись . Та , в якої гарне руде волосся . Вона викладачка .
- Там така кафедра … Просто завал – додав його друг .
- Але якщо ти потрапиш в групу до Зосі , то все буде о’кей, вона класна .
«Ось як вони мене називають , але добре , що хоч позитивно характеризують.»- подумала і злегка усміхнулася .
Треба було таки повертатися додому . Стемніло , а теплий дощ все сіявся . Чомусь , як завжди , перше вересня обіцяло бути дощовим . Так було і на її найперше перше вересня .
Їхала додому повз гуртожитки університету , де вже світилися всі вікна , якимсь знайомим особливим світлом , з вікон лунала музика , голоси , сміх . Коли такий тихий дощ , звуки набувають особливої чіткості. Десь там , на четвертому поверсі ось у цьому гуртожитку є 409-та кімната , в яку приходила вона до Ваеля , а вахтер дядя Славік , що завжди на чергуванні їв борщ із банки , вже добре її знав і охоче пропускав , приговорюючи : « От яку собі рудоволосу відшукав !» . А інший вахтер , дядя Роман , був завжди чимось незадоволений і коли він чергував , то пропускав її тільки після того , як йому Ваель давав хабар – пляшку пива .«Хто тепер працює вахтером у цьому гуртожитку , який добудували за ці роки і він тепер був дев’ятиповерховим ? Проїжджаючи поруч , сповільнила швидкість і вдивлялась , вдивлялась у його вікна .
«Ось четверте вікно зліва – це вікно його кімнати , а он там , на п’ятому поверсі , шосте зліва – це вікно Мегера , а правіше сьоме вікно кімнати Гійшема . Де ви зараз , як живете там у своїй теплій Африці ? Мабуть тепер ви поважні , серйозні лікарі , маєте дружин , дітей . Але чи пам’ятаєте Львів і цей свій студентський дім . Чи пам’ятаєте про українську дівчину Зою та вашого друга Ваеля , про їх студентське кохання?» , думки про минуле все напливали і напливали , неначе хвилі , одна за одною, відновлюючи у пам’яті події двадцятирічної давнини , а може дивини .
Їх бачили разом тут під цим розлогим кленом біля гуртожитку , а там на поруччі сходів вони сиділи , а ось цією вуличкою ішли на заняття.
У четвертому вікні зліва засвітилося світло . Там вже хтось поселився з іноземців . Вікно відчинилось і у ньому Зоя побачила силует хлопця , що курив , спершись на підвіконня,
і визираючи вниз на сходи біля входу. «Хто це ? І як звати цього хлопця ? Кого він чекає ?» Питання роїлися у її голові , а на них не було відповіді .
Скільки часу минуло , скільки подій відбулося у її житті , а вона пам’ятала все до дрібниць : пам’ятала його обличчя до найменшої рисочки , його манеру говорити і сміятись , а ще достеменно пам’ятала штори на вікні тої кімнати на четвертому поверсі . Вони були атласні ,бежевого кольору , а килимок був коричневий з трикутничками .
Він поїхав назавжди , спекотним липневим днем , сказавши , що так треба , так хоче Бог , і так вирішив його «його залізний мозок» , взявши з собою альбом з фотографіями , в який вмістився шмат їх життя, на яких зупинилися моменти щастя , коли вони були молодими і безтурботними . А ще він говорив: «Або буде так , як я кажу , або не буде ніяк , ніхто не знає свого майбутнього». Це бісило її найбільше. І тоді по кімнаті з бежевими атласними шторами і з коричневим килимком літали книжки і подушки ,і вона зчиняла скандал такий , що із сусідньої кімнати прилітав його друг Адам і заглядав через ледь прочинені двері, його очі через грубі скельця окулярів виглядали страшенно наляканими. А Ваель був спокійним наче скеля і лише трішки підсміхався кінчиками губ і робив вигляд , що він дивиться телевізор.
Він був Дівою. Практичний і непохитний у своїх рішеннях. А вона Риба , романтична і непередбачувано-мрійлива. Мабуть зірки не віщували їм бути разом. Вони сварились і знову мирились . Скільки разів вони вирішували складне питання : бути чи не бути разом . Його друзі любили Зою , яка завжди приходила на допомогу , переживали коли вони розходились і всіляко хотіли допомогти . Але справді , ніхто не знає свого майбутнього … Не знали і вони.
Вже було пів на одинадцяту , коли Зоя повернулася до дому. Клацнув ключ у замку , ніби відчиняла двері у теперішній час . Зайшла до помешкання і знімаючи мокрий плащ глянула у дзеркало . Ось вона , теперішня , їй сорок . Руде волосся , гарна стрижка , ледь підпухлі , невиспані очі , висока , струнка , виглядає молодшою на свої роки. До її очей так пасує цей зелений улюблений костюм . Але , на жаль вже не студентка , лікар , викладач , заміжня , мати…
Син вже спав . В коридорі стояв приготований на завтра до школи наплечник . Завтра він іде у другий клас. Чоловік дивився телевізор , пив чай і розглядав газети. « Я вдома» , -сказала пошепки зазирнувши до напівтемної кімнати .
Вона забула поскладати книжки і зошити що випали із шафи . І на письмовому столі був безлад , а зверху лежав пожовклий листок з учнівського зошита у клітинку , на якому рукою Ваеля був написаний розклад занять на другому курсі .
« Я не хотів тут нічого прибирати на столі , може тут щось важливе і потрібне ?»- сказав чоловік і не знав , що цей розклад і купа зошитів для неї все ще важливі , і вона не знала до сьогодні.
« В мене завтра о дев’ятій п’ятнадцять заняття , я не підготувалась , а вже пізно , треба виспатись». – чомусь мимоволі взяла зі столу розклад і поклала до сумки .
Все ж ніч минула без сну , не допомогли краплі . Дощ за вікном не заколисував , як колись . Вона подумала , що спогади і ці сантименти , породжені непроханою ностальгією , не варто впускати в душу . Адже вони її ятрять , розбурхують думки , паралізують активність і відривають від дійсності : «Для чого це ? Тепер я не засну . Краще б за цей час зробила щось корисного . Просто смішно , пів дня як дівчисько, протинялася без діла . Так , було , і багато чого було і ще буде. Життя іде за своїм розкладом, і ніхто не знає майбутнього».
Останній день літа минув . Вона не любила осені , хоча сама була схожою на неї , через своє руде волосся . Вона любила літо і спеку , море і пальми . Але про це вона зараз вже не буде згадувати . Це інший етап її життя . Це окрема тема її роздумів .
Ранок…Він почався бадьорою і світлою музикою Моцарта з мобільного , що наповнила кімнату. За вікном молочно - сивий туман замаскував будинки і дерева. Добре , що немає вже дощу. Зараз у її голові роїлось стільки думок,чомусь зранку виринали всі проблеми і докори сумління , що вона так мало часу тепер приділяє сім’ї , а ще плани на сьогоднішній день. Але так їй було легше прокинутися і запрограмувати себе на сьогодні . Вона швидко прошмигнула до ванної кімнати , де голився чоловік.
- Ти так скоро прокинувся ,- сказала і поцілувала як завжди у гладеньку мокру щоку , що пахла гелем до гоління.
- Я і не лягав , мав багато роботи , ти ж знаєш , що я люблю працювати вночі , я ж сова. А чому ти не спала?
Вона не могла йому сказати чому .
- Ти знаєш , зі мною так завжди в останній день літа , а може зміна погоди так подіяла .
Він трохи здивовано дивився на неї , у дзеркалі були їх обличчя .
Її чоловіка звали Фарідом . Він також з країни де пальми і море. А сина Марком . І він був такий схожий на батька .
Нарешті всі позбиралися , поснідали і чоловік повіз до школи Марка . Тепер вона має ще двадцять хвилин , щоб одягнутися .
Біла блуза , улюблений зелений костюм , бежеві туфлі на високих підборах . Дивилась у дзеркало і нашвидку блідість невиспаного обличчя коректувала тональним кремом і рум’янами , а ще трохи персикового кольору помади на уста, туш на вії – і вона вже цілком задоволена своєю зовнішністю.
Ось вона вже біля фонтану . Тут якраз збираються першокурсники на урочисте посвячення у студенти . І фонтан ожив , його струмені наповнили свіжістю повітря . Вона пробиралася до навчального корпусу через галасливий натовп студентів , схвильованих батьків і тих , хто сьогодні почне своє студентське життя. Квіти , музика , святковий настрій . Туман розсіявся , вже ласкаві промені осіннього сонця , щедро золотили все навколо .
На кафедрі пахло , як після ремонту . Свіжополакована підлога , нові столи , на сліпучо-білих підвіконниках квіти в білих вазонах . І вона , у новому білому лікарському халаті .
Відчинила свій кабінет . На кафедрі ще не було її колег . Всі , мабуть , пішли на урочистості біля фонтану . У неї зараз заняття з іноземною групою . Взяла новий журнал , шукала ручку і знову натрапила на листок з розкладом двадцятирічної давності , який вчора заховала у сумці .« Сьогодні четвер , друга пара – фізіологія
і він має бути біля фонтану . Ні , що за дурня».
У коридорі почувся шум і тупіт , розмова , що переривалася сміхом. Галасливою юрбою ввійшли до аудиторії студенти . Вже тут вони притихли, віталися, розсідалися за столами , переглядаючись між собою і роблячи серйозні обличчя , хоча сьогодні їм зовсім не хотілося бути серйозними і сидіти на занятті .
З вікна долинала музика , виступ ректора , який вручав першокурсникам студентські квитки . Вона знала , що вчора вони зустрічалися з друзями в гуртожитку і ходили на дискотеку .
Вона достеменно пам’ятала розклад того дня , що передував першому вересню. З того часу нічого не змінилося . Світ не змінюється , змінюємось ми.
Так , от , іноземна група , англомовна .
- Будемо знайомитись?- сказала і взяла надрукований у деканаті список.
Їх чотирнадцять: з Лівану , Йорданії, Нігерії і Тунісу…
- Алі Мек , Хадіжа Ребеш , - вона називало імена та прізвища і студенти вставали казали : « Я».
- Весім Халді, - вона вдивлялась в обличчя але ніхто з студентів не піднявся .
Ще раз пробігла очима по рядку передостанньому у списку. Це знайоме прізвище та ім’я збило її з пантелику . Невже далась взнаки безсонна ніч ? Настала пауза . Один з студентів виручив друга:
-Він пішов за розкладом в деканат , трохи запізнюється.
Вона почала заняття і дала писати тести . Запанувала тиша.
У двері хтось постукав , увійшов невисокий хлопець у бежевій вітрівці поверх червоної футболки з чорним наплечником за спиною , він зачинив за собою двері і вибачившись пояснював причину свого запізнення . Але вона , Зоя, від несподіванки нічого не слухала . Вона була вражена і спантеличена . Хлопець був як дві краплі води схожий на Ваеля , на того Ваеля , з яким вона познайомилась на другому курсі. І голос у нього був такий самий і манера говорити і рухи… Вона мовчала і думала аж поки він не запитав , чи можна сісти . Кивнула у відповідь головою і протягнула йому листок з тестовим завданням . Він слухняно взяв і сів на останній стіл.
Незчулася, як пролунав дзвоник .
Підійшов здавати Весім. Подивилась : « Перше питання – нема , друге – нема , третє – нема». Хлопець винувато подивився на неї і опустив очі. Ні, вона не поставить йому двійку. Вона ще має задати йому своє особисте питання . Зоя старалась опанувати свою розгубленість . Запитала чомусь арабською:
-Твій батько Ваель Халді з Тунісу ?
- Так, він тут вчився,- сказав тихо і так здивовано закліпав очима ,- а ви знали його? Ви говорите арабською?
Вона не чула його запитань , лише вдивлялася у таке знайоме обличчя . Ті ж великі чорні очі , обрамлені довгими густими віями, смагляве обличчя , високе опукле чоло , на яке спадають дрібні смолянисто-блискучого кольору кучері, такі ж губи , як у Ваеля . Але цього хлопця звати Весім , що в первладі означає « усміхнений» . Так , гарне ім’я дав своєму сину Ваель. Тепер вона вже розуміла , – це його син.
- А ви знали мого батька ? –ще раз перепитав хлопець.
- Ми вчились разом ,- відповіла .
- Зрозуміло ,- сказав багатозначно Весім , і якісь таємничі бісики засвітилися у його чорних очах.
Студенти вже вийшли з аудиторії , вирішивши , що викла-
дачка прискіпливо докоряє Весіму за запізнення і невиконане завдання . Лише його друг нетерпеливо зазирав з дверей :
- Ми чекаємо тебе біля фонтану ,- сказав і широко усміхнувшись та хитро підморгнувши , зчез та зачинив двері .
В аудиторії запанувала тиша .
- А знаєте , - першим несміливо заговорив Весім , - я знав про ваше існування , ну , тобто , що ви вчилися з моїм батьком уЛьвові.
Він говорив і уважно дивився на її реакцію , як колись Ваель , мабуть побачив на її обличчі подив і закліпавши довгими віями , трішки скривив нижню губу , ніби хотів щось приховати .
- Одного разу , я перебираючи деякі батькові речі , книжки , знайшов альбом з фотографіями . На них він був з гарною дівчиною . Тепер я вас впізнав , це були ви . Але , що ви досі тут , у Львові , я не знав . А коли я їхав на Україну мій батько , а він дуже строгий , казав мені :« Будь обережний з дискотекою , дівчатами і алкоголем».
Вона слухала і в її пам’яті виринали спогади про те , що ті ж самі слова про настанови свого строгого батька говорив колись Ваель.
- Наступного разу я принесу вам показати фотографії моєї сім’ї . Мій батько працює анастазіологом у місті Тузір , а ми живемо у Дгеш . Це маленьке місто , там вже пустеля .
- А ви живете з твоєю бабцею Жанет?
- Так , а ви знаєте ?
Він навіть не здогадувався , як багато вона знає про його сім’ю . У Весіма задзвонив мобільний телефон , але він не витягнув його з кишені і продовжував говорити , ніби відчуваючи якийсь обов’язок .
-У мене є ще два брати , вони молодші .
Знову настирливо дзвонив телефон.
- Добре, наступного четверга я принесу на заняття фотографії . До побачення . Було приємно познайомитись з вами ,- говорив і вже тримав біля вуха телефон .
Зоя підійшла до вікна , через яке було видно сквер біля фонтану, як на долоні . Урочистість вже закінчилась .На гранітному бордюрі біля фонтану сиділи студенти і довкола яблуку не було де впасти . Ось із корпусу вийшов Весім , він підійшов до друзів . До нього підбігла білява дівчина з довгим до плечей волоссям , у голубому светрі. Вони взялися за руки і пішли до лавочки , просиліли цілу перерву . Все як тоді … Другокурсницю–білявку звали Уляною .
А наступного тижня у четвер після заняття Весім знову затримався в аудиторії , таки приніс обіцяні фотографії . Він сів навпроти неї і розклав їх на столі .
- Це моя сім’я , - сказав ,- ось батько , мама , мої брати .
З фотографії на неї дивився повний, солідний чоловік в окулярах, лисуватий , із сивиною на скронях , він усміхався , а від того колишнього Ваеля в ньому залишилась тільки усмішка . Його дружина , маленька , дрібна жінка з великими чорними очима , смаглява і вродлива , у довгій , до кісток ,синій сукні і шалі на голові з золотистим арабським орнаментом , тримала за руки двох хлопчиків , братів Весіма , років десяти і дванадцяти .
- А це ваша фотографія , весною , мабуть , коли цвіли дерева , дивіться , пам’ятаєте , - зробив паузу і подивився в очі , - тут тато такий молодий , правда ? -усміхнувся , - молодший за мене , а ви також .
- Так , це було коли він був на першому курсі , а я на другому…
Між ними налагодився якийсь невидимий контакт . Здавалось , їх пов’язувало те , що не збулося , але було цікаво обом : чому ?
А ось ще старі знімки : Львів , квітучі та осінні каштани , дискотека , вона і Ваель .
До аудиторіі нетерпляче зазирали друзі Весіма. Перерва закінчувалась. Вона подумала : « Сьогодні четвер , за розкладом мало занять , і ми таки зустрілись» …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209035
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.09.2010
автор: Лана Сянська