Лише один помах крил
Тебе відділяє від неба.
Тисячі чорних птахів
Кличуть тебе до себе.
Зграя несказаних слів
Сіла тобі на ноги.
Більше не сила вам
Відірватися від підлоги.
Єдина моя схованка — домовина. А я ж лише звичайна людина. Закрити очі і покінчити з цим, вдихнути гарячу іржаву воду і піти у нікуди. Здохнути! І нехай на моїй могилі напишуть якусь банальщину. Чи страшно мені? Безглузде питання. Я давно звикла до болі, вона стала невід’ємною моєю частиною. З’явившись на світ, з першим подихом я відчула біль. Вона продовжується вже двадцять три роки. Хто може мені позаздрити? Хто ж може бути щасливішим за мене! Саркастичні думки ще не вийшли з побуту… Хто ти, моя тінь чи моє відображення? Чиїсь божевільні очі дивилися на мене крізь запотівше дзеркало — мої. Чи довгими будуть передсмертні конвульсії, що я побачу в кінці білого коридору? А я потраплю у рай? А може мене усі проклянуть і забудуть?! Та так навіть краще, нехай забувають. Ніби нічого й не було, ніби мене й не існувало. А можливо краще розрізати вени? Цікаво, що справить на них більше враження… Я можу уявити її вираз обличчя: «Що ж скажуть сусіди?! Позорище!» У горлі усе стиснулося. Від таких думок хочеться блювати. Мерзенне видовище…
«За туманом нічого не видно, за туманом нічого не видно, тільки видно дуба зеленого…»
Як повільно тягнеться час… Яке ж безглузде моє життя! Кожен народжується для чогось, має таке-собі покликання. А я народилася для себе і помру для себе! Та я не потребую вашого презирства чи жалості. Мені потрібна свобода. Я хочу звільнити себе від вас, зняти кайдани. Суспільство не було готове до мого народження. А я не була готова до цього життя. Серед вас я відчуваю себе звіром, який потрапив у пастку, іграшкою у руках природи, злочинцем у власних думках, пилом на чужій полиці… Для чого вам це?! Краще мене позбутися.
Моя правда — це ваша біда.
Я самотня, я зовсім одна…
Та хіба вам до цього є діло?!
Я ненавиджу вас, пустотілі.
Можливо хтось хоче сказати що я божевільна, що я навіжена?! Та ви себе бачили? Чоловіки завжди дивились на мене як на шматок м’яса. Пухнасті перевертні завжди готові накинутись на щось смачненьке. Жінки ж дивилися скоса, боячись визнати мою фізичну привабливість. Ну що ж, дорогі мої, ласі до заздрощів святі люди?! Невже я одна така прокажена?! Ваші ліки — це ваше ж свавілля.
Ні, я не п’яна! Я взагалі не вживаю спиртного! Я не одержима, напевно. Я не бунтарка, та я відмовляюсь пливти за течією. Я самозванка… Я не хочу бути частиною ваших інтрижок.
Пустився сильний дощ… Умий мене і йди!
Повно люду в супермаркетах, на базарах, в метро. Ходять парами. Ходять зграями!!! Поспішають, штовхаються, не дають проходу. Хаотичний, інтуїтивний рух на зелене світло, бо так з дитинства всіх навчила мама, бо такі правила. І поодинокі порушники, які швиденько перешвендюються на протилежну сторону. Вони теж роблять це інтуїтивно, вони завжди поспішають. Жахлива логіка. Жінка чи чоловік за кермом автомобіля — велика різниця! А чого ще ви чекали, якщо усіх все влаштовує?! «Мій мобільний крутіший, ніж твій», — хизується третьокласник… Хіба це не смішно? Невже це не сумно?! Дірка від бублика…
Хворе, смертельно хворе суспільство, за правилами якого ми граємо. І я хвора, разом з вами…
Відкриті партійні списки, гей клуби, самбука — кого що хвилює, у кого які цінності. І смішно і грішно…
А зірвані квіти як втрачені миті…
За стіною знову плаче сусідський хлопчик. Агов! Я ще не померла! Він втручається у мою самотність. Він ламає мою тишу. Я ненавиджу вас усіх!!! Я хочу плакати… А я сміюся!!! Який дивний сміх, навіть не знала що так умію.
Простягни мені свій пальчик, простягни мені свій нігтик, я відкушу тобі цілу руку… Можливо я й справді божевільна… Отже на одну божевільну стане менше!
А що моє життя?.. Та нічого… Суцільний подіум, круті модельні агентства, заздрісні однокласниці. Завжди на межі з анорексією. Інтелігентна заможна сім’я і мама, яка завжди хоче виглядати молодшою за мене.
Коли я народилася лікар сказав, що я навряд зможу вижити. Коли в тринадцять років мене збила червона іномарка всі казали, що я не вийду з коми. Шрами зникли, а біль залишився. Лихе не гине…
Батько помер, та я його й не пам’ятаю, адже він завжди був на роботі. Зайнятий собою, зайнятий чим завгодно, аби не родиною. Він був для нас лише засобом для існування, порожнім місцем… Він достатньо заробив для маминої безбідної старості, що їй і було потрібно.
Моя мама народилася у глухому селі. У сімнадцять років приїхала покоряти столицю і вчитися у кулінарному технікумі. Інколи красуням щастить. Так моя мама зустріла тата. Батько був старший за неї на шістнадцять років і уже давно мріяв про сім’ю. Вона ж вирішила, що це ідеальна партія. Так моя мама виграла найбільший джекпот у своєму житті. Він обожнював її, а вона була молодою…
Красивий будинок, красивий одяг. Мама швидко звикла жити у столиці. Звичайно, вона ж народжена для розкоші… Багатий чоловік, красиві коханці.
Через два роки народилася я. Батько дуже зрадів, а мама поставилася як до неминучого. Лікар одразу ж склав великий список моїх відхилень. Я не дуже сильна в медицині, тому скажу, що все було погано. Велика сума грошей і трішечки везіння зробили свою справу і я вижила. Хоча все моє подальше життя перетворилося на сотні таблеток і постійне перебування у лікарні. Мені дали дуже дивне ім’я і я навіть не знаю кому таке могло прийти у голову. Та маємо те, що маємо…
Так мене і поселили у золоту кліточку.
Моє дитинство було як у всіх, тільки краще: няньки з чудовими рекомендаціями, приватна школа, гра на фортепіано, перші фотографії на обкладинках.
Батько дуже любив маму, тому пробачав усі її зради. Вона навчилася вправно його використовувати і в присутності тата блискуче грала роль люблячої матусі. У мене було все і водночас не було нічого. Навіть найдорожча лялька не змогла замінити мені маму. Ніщо не замінило мені батька. Мене виховувала нянька, а точніше не виховував ніхто. Що може дати тобі жінка, у якої вдома плачуть власні внуки, а тут вона лише для того щоб підзаробити. Головне було її не чіпати, тоді і вона не звертала на мене уваги. Кожен займався своїми справами. Вона завжди читала дешеві бульварні романчики і протирала запотівші окуляри. А я… Напевно, мене не існувало. Ми рідко пересікалися на коридорі і бачились лише тоді, коли нянька давала мені їсти.
Потім помер тато, та особливих змін у моєму житті не відбулося.
Маму не сильно хвилювала батькова смерть, тому за чотири місяці до нас переїхав «новий таточко». На той час мені виповнилося вісімнадцять років, та мамин співмешканець не був значно старший за мене.
Ось тут і почалися проблеми, адже мама побачила у мені суперницю. Вона вилазила з себе для того, щоб залишитись вічно молодою. Вона помічала як погляд її коханого частенько зупиняється на мені. Вона ще більше зненавиділа мене, адже я нагадувала їй про старість…
Егоцентричні погляди. Ексцентрична поведінка. Еклер на сніданок. Разючий приклад соціального рабства…
Людина, як одиниця суспільного розуму, повинна усвідомлювати свою важливість і нести моральний тягар за всі свої вчинки та думки. Успішними, не закомплексованими є лише ті, хто протягом життя і в силу свого досвіду навчився поважати і любити себе. І тільки з любові до себе може випливати любов до оточуючого світу. Адже хіба здатні ми на високі та благородні почуття, якщо їхньою першопричиною буде ненависть, неробство і душевна неповноцінність. Рушійною силою у наших взаєминах з оточуючими повинна бути людяність, а не егоїзм. Хоча егоїзм є одним з чинників виживання.
Кожна людина прагне до щастя та добробуту. Які мають дуже суб’єктивні ознаки. Проблеми повсякденності полягають у обмеженості і односторонньому баченні. Якщо завжди дивитися лише в один бік, то ти приречений на падіння. Хіба нікому не набридли заангажовані погляди, які пастері нав’язують своїм праведникам.
Неосвічена людина — це чистий лист для маніпулятивних спекуляцій. Не варто з людей робити ідолів, та без жодної ідеалізації людина застрягне в межах своєї свідомості. Не дайте впіймати себе. Хтось кожного дня чатує на ваші душі.
Чисті помисли, красиві думки. Чому ж такі жахливі наслідки…
Над хмарою діва ходила,
Сльозину додолу зронила.
І плакала діва щоночі
За зради й за втіхи дівочі,
За сотні зруйнованих сім’їв,
Мільйони батьків збайдужілих,
Сиріт, що в житті не молились
І тих, хто по світу згубились…
Здається сльози. Гіркий, солений присмак. Здається, що мене вже немає. Невже це все відбувається зі мною?! Здається, що вже нікого немає. Всі пішли, а я залишилась, чи навпаки…
Я так більше не можу! Я так більше не хочу!!!
Убий мене, та не дивись у вічі! Убий мене! Мій біль мене калічить…
Не буває ідеальних людей. В усіх є свої вади! Та чому я стала для всіх суцільною проблемою? Невже в мені найбільше вад?
Здається, стискається в грудях.
Здається, немає повітря.
Тремтять мої руки і голос,
В душі мерехтить щось блакитне.
Упіймана, зламана, мертва
І воля, і гордість…і юність!
Я вперта, та я безробітна
У колі порожніх вулиць…
Не квапся ставати дорослою…
Здається, що все уже сказано, та в розум закралися сумніви. Я вже розмовляю сама із собою. Я живу у світі дурнів!
Зі мною чи без, життя продовжується. Птахи і далі підійматимуться в небо, а з неба падатиме дощ. Розквітнуть і зів’януть квіти, випаде сніг. І так з року в рік… Навіщо ж я народилася, якщо про мене так швидко усі забудуть.
На що ти здатна задля себе?! Зроби те, на що б ніколи не наважилась. Біжи до переможного кінця. Усміхайся на зло усім кривдникам.
Мої захоплення, мої друзі. Ні, у мене ніколи не було друзів. Можливо одна подруга, та навіть вона мене ненавиділа. А я любила її, напевно…
Моя мати не розуміла мене, тому я записалася на прийом до психіатра. Мені задавали безглузді питання і отримували такі ж відповіді. Я просиділа багато часу у цьому жахливому зручному кріслі. Та чи була у цьому ще якась користь, крім зіпсованих нервів…
Моя мати намагалася нав’язати мені свої погляди, вона обожнювала темп свого життя. А я все більше часу проводила вдома, на одинці з собою. Я не хочу жити чужим життям!!!
«Ой чий то кінь стоїть, чия то гривонька, сподобалась мені, сподобалась мені тая дівчинонька…»
Усі фотографії і журнали в одну хвилину згоріли в її улюбленому каміні.
І я нарешті наважилась, зайшла в її під’їзд, піднялася скрипучими сходами і довго простояла під дверима, наважувалась… А потім одним рухом розбила тишу, пролунав дзвінок. Вона вийшла у темно-синьому махровому халаті з мило розтріпаним хвостиком. «Я люблю тебе», — ледь чутно промовила я, почувши пронизливий сміх у відповідь. Вона жила у високому панельному будинку, у спальному районі на околиці столиці. Вона принизила мене, не відповіла мені взаємністю. Наче земля утікала з-під моїх ніг, коли з її спальні почувся чужий чоловічий голос. Гуркіт дверей і я тихесенько сповзла по стіні в обіймах втраченої гордості. Колись вона одружиться та народить дітей, а я назавжди залишусь без неї. Все втрачено… Так важко жити без надій, спустошеною.
Закрутилося. Завертілося! Здається, я пошкандибала в небуття. Умиюся холодною водою, можливо все минеться. А воно не минає!!! Усе продовжується… Я втомилася. І знову, як сніг на голову, біль. Від чого? Напевно, від реальності. Вона, нажаль, мені давно знайома. Зроблю ковток повітря, на мить заплющу очі.
Що це? Проблема суспільства чи моя особиста драма? Захотілось гостренького? Питання з перчинкою… Це хвороба, моральне відхилення?.. Чи стан душі?! Поневолення. Я відштовхнута зграєю. Напади агресії, апокаліпсис… З мене досить, я втомлена. Закордоном це не так принципово, та мої будні сповнені нікчемністю.
Все своє свідоме життя я боролася з цим. І навіть собі боялася зізнатись, що коли мої псевдо-подруги бігали на побачення, я понад усе хотіла опинитись на місці їхніх хлопців. Пестити їх, любити. А натомість отримувала лише принизливу безпорадність.
Звичайно, зараз багато сайтів та вечірок, де можна познайомитись з «такими як я». Та я не вампір і не перевертень! Мені страшно бути не такою як усі. Я хочу іти по вулиці і закохатися з першого погляду. Хочу, щоб випадкова перехожа запросила мене на побачення, подарувала квіти. А потім сидіти у кафе і досхочу цілуватися. Та усім на це байдуже! І плювати мені хотілося на вашу естетичну свідомість[1]. Про «таких як я» звикли мовчати. Це не сприймається і не лікується. А, так звана, більшість лише глузливо усміхається…
І падало небо,
Боролось саме із собою.
Я йшла у неволю,
Закута в кайдани юрбою.
А відчай крізь сльози
Благав подивитись на світло:
Жорстокі обличчя
Колись усміхались привітно.
Незаймані ліжка
Незайманих дів поховали
В старенькій сорочці,
Яка залишилась від мами.
Я йшла у безодню,
А ви мене всі проводжали.
Сміялись, глумились
І ніжно топтали ногами…
Лише запах ледь зів’ялих нарцисів змусив мене усміхнутися.
І як удари в спину глузливі посмішки та шепіт однокурсників…
Більше в університет я не ходила, мені не було чого там робити, адже дівчина з розтріпаним волоссям залишилась для мене поза зоною досяжності.
Мрійливі квітневі вечори я проводила катаючись у метро, залишена усіма та й собою напризволяще. Гучний звук підземного потягу і жахливий запах хлорки, змішаної з людськими бідами. Там я почувала себе захищеною, самотньою.
Моя мама не надто цікавилась моїм життям, тому, напевно, й не знала що я залишила навчання. А далі ще гірше. Мені так усе набридло, що понад три місяці я не виходила з будинку, майже не залишала свою кімнату. Я відчувала себе вампіром, який боїться сонячного світла, який живе у темряві.
Та моя невблаганна матуся вирішила, що мені час прогулятись і виставила мене за двері, залишившись наодинці з своїм черговим хахалем. Я ж знайшла нову схованку у чарці. Ковток за ковтком і у двадцять три роки я втратила цноту. Чи не запізно для такої красуні? Та чи можна щось говорити, якщо на чоловіка я змогла глянути лише у стані шаленого алкогольного сп’яніння. І, навіть, у ці затьмарені горілкою хвилини, я уявляла її. Декілька таких шалених ночей і жахливі наслідки — я вагітна. Я ненавиджу його, хоча кожної ночі, здається, був інший. Якийсь брудний, п’яний, можливо, хворий чоловік став батьком моєї небажаної дитини. А найгірше, що я була з чоловіком. Я ненавиджу чоловіків так, як ненавиділа батька за те, що він колись одружився на матері і народилася я. Я і цю дитину вже ненавиджу! Ні, цього не буде. Можливо у мене ще є шанс бути з тою, якій належить моє серце. Та якщо у мене буде дитина, то усі надії марні…
Спотворена правда з обличчя твого усміхалась. Маленький хлопчисько босоніж по полю гуляв. Це син твій — чужий мені голос кричав. А я закривала обличчя руками.
Страждала самотня, нівчому не вина душа. Просила, щоб мама її пожаліла. В руках — лише лезо тупого ножа. Під серцем — маленька людина.
Ці діти немов паразити! Він їсть мене, п’є мене, а потім примусить любити…
Кричала, молилась, боялась! Я різала тишу шматками. А з всіх сторін дочувалось непізнане слово — мама.
А зараз я лежу у ванні і марную останні хвилини життя на планування смерті. Та кого можна у цьому звинуватити?
Усе, лише один помах руки, лише один крок у нікуди. Що я роблю? Сміюся!!!
Здається, що душа вийшла з тіла! Прощавай, моя Україно…
Розплющила очі… Ні, це ж не можливо! Біла стеля?.. Невже я в чистилищі… Жахлива слабкість, невже мертві відчувають себе такими нікчемними. Мама!!! Ні, тільки не після смерті.
Жодної косметики, ледь помітні зморшки. Вона сиділа у білому халаті, тримаючи за руку єдину дочку. Вона не уявляла свого життя без неї. Вона плакала… Безмежною була її радість, побачивши розплющені очі рідної дитини. Ще такої кволої, але живої…
Усмішка. Справжня, невимушена. А на очах застигли сльози. Чого ж сміятися… У мене сьогодні свято. Ми з сином починаємо жити!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208788
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.09.2010
автор: anola