Я дуже мало батька пам'ятаю:
Він був високий, дужий чоловік,
Бувало, ввись мене він підкидає,
А я від радості здіймаю крик.
І він пішов в страшні воєнні грози
Нас захищать від чорної біди.
Тихенько мати витирала сльози,
Прощаючись надовго. Назавжди.
Я пам'ятаю, як ридала мати
І гірко проклинала білий світ,
Їй чорну звістку принесли до хати:
Зосталася вдовою в тридцять літ.
Я був тоді малий сільський хлопчина
І пас корів у полі за селом,
Через плече закинувши торбину,
Я діловито хльоскав батогом.
Була у мене шабля дерев'яна
Та з бузини наган на ремінці,
Який стріляв горохом непогано,
Найкраща ціль - коти та горобці.
А як жилось тоді нам, бідним дітям?
Свого життя не знаючи ціну,
Жахливе переживши лихоліття,
Сміялись ми і грались у війну.
Багато раз в "атаки" ми ходили,
І притомившись в лютій боротьбі,
Ми потім в річці карасів ловили,
Варили юшку на обід собі.
Давно-давно, коли ще босоногим
Колючі стерні я не раз сходив,
Так мріялось про зоряні дороги
І дивний смуток серце холодив,
Як вечорами довго я вдивлявся
У далеч дивних зоряних світів.
Безмежжя осягнути намагався
І думкою до зір уже летів.
Але найбільше я любив читати,
Цікаву книжку брав з собою в степ,
Читати по складах навчила мати,
Адже колись закінчила "лікнеп".
Вона мене одна тоді ростила
І вивела в широкий світ життя.
І звідки в неї бралась така сила?
Це матері святої почуття!
Давно її на світі вже немає,
Вона навіки за межу пішла.
Та серце сина вдячно пам'ятає
Про те добро, що ти йому дала.
02.09.05.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208748
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 01.09.2010
автор: Микола Верещака