Чорнесенька темнюсінька месочка.
Присвячується Світлані Куспись, яка подарувала мені примірник її твору \"Чорна меса\", який мене і надихнув на нижченаведене графоманство.
Римейк-алюзія (кавер-версія) на \"Чорну месу. По той бік задзеркалля\" автора світлани куспись.
Сюжет.
Дівчата потрапляють в турецьке рабство через програму міжнародного стажування Исліпкнот Свірот. Веселий викладач Застожишин робить все можливе, щоб допомоги у пошуку дівчат, серед яких опинилися дві його студентки.
Ранок починався поволі. Орися прокинулася, смачно позіхнула, і озирнулася довкола - її старшої сестри, Оксани, ніде не було. Невже вона вже втекла на пари?
Дівчинка швидесенько взула капці, і вибігла на коридор. Фух, встигла. Оксана тільки-но збиралася виходити.
- Добренького раночку, Оксаночко! - підбігла дівчинка до своєї сестри і ніжно та міцно її обійняла.
- Доброго ранку і тобі, Орисю! - відповіла Оксана.
- Знаєш, мені нині приснився сон, ніби ти мене взяла з собою покататися на сіренькій сріблястій машинці. Я тебе вже так давно про це просила. Коли ти мене покатаєш?
- Ну ти ж знаєш, що це не моя машина, - зачервонілася Оксана, - можливо, колись і вийде покататися.
- Ну дивись мені, - ображено надула свої пухнасті рожевенькі щічки Орися, - а то я все розкажу мамі.
- Ох ти і мала шантажистка, - весело сказала Оксана, весело щипнула Орисю за обидві щічки і трохи потягнула-пововтузила у різні боки, внаслідок чого складалося враження, що Орися просто хитає головою трохи вліво - трохи вправо.
- А я вчора ввечері навчилася збирати пасьянс Кварк і антикварк! Я після того так втішилася, так возрадувалася! - похвалилася Орися.
- Ну ти просто молодець. Гаразд, я вже запізнююся на пари, мені треба бігти, не сумуй, слухайся мами, а я вже йду. Па-па!
- Па-па, Оксанюсю! Цьомки-бомки!
Оксана вийшла і замкнула за собою двері. Її молодша сестра, Орися, якось знайшла серед старих речей кубик Рубика, випитала в них, що то за цяця, і знайшла в інтернеті алгоритм складання цієї головоломки. Така мала, а вже в сучасних новітніх інформаційних технологіях, як інтернет наприклад, неначе риба у воді. Діти індиго. Хтось казав, якщо задом наперед прочитати це слово, то вийде справжня їхня суть. Ні, вони зовсім не огидні. Навпаки, вони досить милі.
Оксана пригадує, що ніколи не могла навчитися повністю складати цього кубика-рубика. Складеш одну грань - інша розкладеться, і так далі, а щоб всі зібрати, ну це вже дуже важко. А вона здогадалася пошукати алгоритм в інтернеті, виявляється, це був той самий алгоритм, що був описаний в старих журналах типу Наука і життя, але їй завжди було ліньки дочитати до кінця. Вона тільки побіжно оглядала обкладинки, форзаци, на яких були намальовані різні пасьянси, які можна зібрати на кубику-рубику. Зокрема, вона пам\'ятає той пасьянс, який навчилася вчора складати Орися. Це була комбінація на кубику-рубику, коли один кутовий кубик був повернутий за годинниковою стрілкою, а діагонально протилежний йому - проти. Їй ніколи невдавалося скласти цю комбінацію. Максимум, що в неї виходило - це була квіточка-ромашка другого порядку. Дуже гарний і надзвичайно простий пасьянс. Достатньо було кожну середню лінію двічі перекрутити, щоб його отримати.
Оксана збиралася ще після пар зайти до свого наукового керівника. Вона хотіла показати йому свої результати по темі курсової.
Він любив жартувати і залицятися до дівчат. Про нього ходили легенди на їхньому факультеті, наприклад, про традицію непомітно дарувати йому журнал на іспит - тобто, класти так ніби хтось залишив на столі, щоб він почав переглядати його, і не дивився, чи вони списують. Їхні попередники дарували відповідно PlayBoy, Men Health і Maxim. Чи будуть вони йому щось дарувати - хтозна. Буде видно. В принципі, цей іспит не був настільки складний, щоб аж списувати, але, мабуть, інші студентки з нею не погодяться.
Подейкують, що одного з його предків прозвали Застожишином, бо той стояв за стогом сіна, робив свою справу - усілякі непристойні речі, постійно попадався на одному і тому ж місці, от і прозвали цього предка - Застожишином.
Але окрім всіх жартів, він був хороший викладач і неповторний педагог. Він завжди добивався повного розуміння в авдиторії, щоб усі студенти зрозуміли те, що він пояснює, його коронною фразою було: \"Збагнули?\".
Оксана повільно, але впевнено підійшла на зупинку і почала чекати на тролейбус. Сьогодні вона, вочевидь, поїде в громадському транспорті, а не на сріблястому вольво.
Застожишин вирізнявся з-поміж викладацького складу. Він був найбільш розкутішим, одним з найоригінальніших, і один із найвеселіших викладачів.
Він любив дівчат, і вони йому відповідали взаємністю. Він не був аж надто привабливим, проте натомість він мав нескінченно багато внутрішнього шарму і дотепності, будучи одним із найвеселіших викладачів на цьому факультеті, впершу чергу через те, що сам перший сміявся над своїми власними жартами, чим викликав вибух реготу в авдиторії. Він подобався також багатьом студентам-хлопцям, хоча до них не проявляв аж такого великого інтересу, як до молодих дівчат-студенточок. Він був улюбленцем публіки.
Він не був розпусником, чи збоченцем, просто його дружина була постійно у відрядженнях, і йому просто не було куди подіти його величезний запас енергії, не було кому дарувати увагу, симпатію, і тому це все у нього виходило автоматично.
Йому було далеко до головного героя серіалу Каліфорніфікейшн, та й він не викладав літературу чи філологію, і не писав власних книжок.
Одного разу він випадково зустрівся з колишньою однокласницею, і вона повідомила йому, що в неї є до нього серйозна розмова, і запропонувала йому все обговорити за обідом в кафе. Він з веселою усмішкою, притаманною тільки йому, люб\'язно погодився, а сам мимоволі подумав, нежве той випадковий секс десять-двадцять років назад (він вже й забув, скільки часу відтоді минуло) призвів до зародження нового життя, з яким вона хоче його познайомити у Золотому Вепрі? Туди не запрошують просто так, для буденної розмови. Продовжуючи усміхатися, він продовжив про це думати. Він не вмів переживати за щось, він любив усе переводити в жарт, тому подумав, що навіть якщо вона його з кимось познайомить, можливо, навіть з його позашлюбною дитинкою, це навіть буде весело.
На протязі всіх пар, які він проводив цього дня, усе з нетерпінням очікував на зустріч з колишнею однокласницею. Після школи їхні шляхи розійшлися, і він її давно не бачив, і не чув від неї нічого.
Він сподівався, що в кафе вона одразу перейде до суті справи, не тягнучи, але виявилося, що вона вирішила задати кілька навідних питань. Чи просто зробити невеличкий вступ.
- Ти знаєш, що після школи я поступила в інститут внутрішніх справ, а після закінчення почала працювати слідчим?
- Гм, та ні, не знаю, ти ж після школи пропала, неначе у воду канула, що ж, надіюся, ти мене не заарештовувати хотіла, це ж не причина нашої приємної і несподіваної зустрічі з тобою, ха-ха-ха? - сказавши це, він засміявся щиро, і помітив також усміх на її обличчі.
Вона подумала собі: \"Тебе, такого негідника, було б варто посадити за ґрати, це був би навіть не гріх, якби вона його скомпрометувала через той випадок на озері, коли вони після випускного поїхали з класом, але совість їй не дозволяла цього зробити, адже вона сама знала, що винна не менше за нього. Хоча він був зовсім не привабливий, вона була закохана у нього тоді по самі вуха, це було її перше шкільне кохання, вона його ніколи не забуде, хоч вона ніколи б і нікому про це не зізналася. Тоді, вона була готова дозволити йому зробити з нею усе, чого він захоче, і він при нагоді цим скористався, а потім пропав без вісти, і ніразу не подзвонив, хоча знав, що вона дуже чекала на його дзвінок... А тепер він їй потрібен в зовсім іншій справі, і вона його знайшла саме через неї чи то пак, завдяки їй\", а вголос вона сказала таке:
- Та ні, ніхто тебе заарештовувати не збирається. Принаймні поки що. Я до тебе через одну справу. Можливо, ти пригодишся мені як свідок, а можливо, навіть допоможеш у розслідуванні, як хороший приятель.
- А що за справа? Я чесний викладач, хабарів не беру і не даю нікому, ги-ги-ги... - знову розреготався він.
Вона теж знову усміхнулася у відповідь, подумавши: \"Твоє щастя, що мені зараз потрібна твоя допомога. Інакше розмова могла б піти у зовсім іншому руслі.\" Їй ще згадалася цитата з укрбашу: \"Лозунг Ющенка: вища освіта без хабаря - ми здобули. Я це скажу своєму викладачу і ми разом посміємося над цим.\" А вголос вона сказала таке:
- Ти такий кумедний, яким був і колись, 20 років назад, ти в своєму репертуарі. Ні, справа зовсім не в хабарництві.
- А у чому ж тоді? Я просто згораю від нетерпіння, так бажаю почути, в чому справа. Ти ж знаєш, - тут він поклав свою руку їй на плече, - я завжди готовий допомогти, тим більше, давнім друзям.
Через якусь мить він додав:
- Дякую за комплімент, ти теж вся цвітеш і пахнеш, як і тоді, коли ми востаннє з тобою бачилися, - під час промовляння цих слів, він присунувся до неї ближче, і майже прошепотів на вухо, а потім повернувся на своє місце, і забрв руку зі щирою усмішкою на обличчі.
На її щоках з\'явився легенький рум\'янець. Його це, вочевидь, неабияк тішило. Але вона опанувала себе, і холодним та серйозним голосом промовила:
- Пропадають студентки, більшість з них з твоєї групи.
- Ти ж не думаєш, що це я їх викрадаю і продаю їх в рабство чи щось подібне, ха-ха-ха?
- Та, звісно, що ні. Розумієш, багато наших працівників ставляться до цієї справи легковажно. Мовляв, тінейджери, проблемний вік, батьки погано доглядають за своїми дітьми, от вони і кудись втікають, пройде час, повернуться, що ж, а якщо вони в якомусь клубі пропадають або що, то це їхня особиста справа, і взагалі, вони рекомендують батькам, що звернулися, просто краще пильнувати дітей.
- Так, розумію. А чим тебе ця справа зацікавила?
- Важко сказати. Щось тут не чисто. Хочеш, вважай - жіноча інтуїція, в будь-якому випадку буду вдячна за будь-яку допомогу від тебе.
- Гаразд. Знаєш, що мені дало те, що я 10 років писав свою кандидатську? Це дало мені те, що я добре розібрався у темі своєї дисертації. Збагнула?
Сказавши це із запитальним виразом на лиці, дочекався її кивку головою, і додав:
- До чого я веду - що ж, зберіть усі факти, і проаналізуйте уважно, що до чого. Розберіться. В принципі, це ж ви спеціалісти у цьому, не мені вас вчити.
- Все було б добре, але ми ще ніколи не стикалися з такою проблемою. Ми навіть не можемо скласти список контактів жертви. Ми навіть не знаємо, з ким вона контактувала. І взагалі, звернулися офіційно в міліцію із заявою про зникнення лише батьки однієї дитини, яким і порадили краще пильнувати своїй дітей. Відомо, що якнайменше ще дві студентки пропали, але їхні родичі не зверталися із заявою про зникнення; подейкують, що вони не довіряють міліції, і тому не збираються довірити це все міліції...
- Ну це смішно... Звісно, в нашій міліції іноді працюють не найкращі люди, але якщо не довіряти їм, то кому тоді?
- Видно, батьки цих двох інших студенток вважають інакше. І невідомо, скільки ще батьків так вважає. Тому нам дуже важко роздобути оперативні дані. І ще така справа, що саме ці дві студентки, що пропали, і батьки, яких не звернулися до міліції, навчаються в групі, в якій ти викладаєш...
- Це вже цікаво... А звідки ви знаєте, що вони пропали?
- Вони дружили з цією дівчиною, чиї батьки звернулися до нас. В першу чергу, коли їхня дочка, Олена пропала, вони обдзвонили її найближчих подружок. Виявилося, що дві її подружки теж пропали, але їхні родичі зверталися до приватних детективів, невідомо до яких, і зазвичай подібні детективи-шарлатани відмовляються від співпраці з міліцією, вони зазвичай не діляться інформацією з органами, вважаючи, що краще самотужки розплутати справу, боячись, що їм не заплатять, якщо розшукуваних людей міліція знайде скорше за них...
- Так, кепські справи. Це все, мабуть, складно.
- Так-от, чому я й вирішила звернутися до тебе. Останнім часом ти не помітив нічого дивного? Може, студентки на пари перестали приходити, почали кудись зникати?
Застожишин вибухнув реготом.
- У вас там в інституті внутрішніх справ студенти регулярно відвідували заняття? Справа в тому, що в нас дивина, коли студенти з\'являються на парах, а не тоді, коли вони зникають. Іноді трапляється так, що студенти регулярно прогулюють пари. Тому в цьому може не бути нічого дивного. Тим більше, враховуючи той факт, що на старших курсах деякі викладачі самі заохочують студентів знижувати відвідуваність до нуля. Всі знають, який напряг студентам приходити на пари, але мало хто задумується, який це напряг читати лекцію викладачу з предмету, який ні йому, ні студентам не цікавий, і за що платять копійки. Правда, більшість викладачів так не роблять, і якщо студенти приходять, то вони вже проводять пари, і згадуваний випадок - це виняток, а не правило. Взагалі, один з моїх колишніх однокурсників любив користуватися тезою - навіщо ходити на пари, якщо іспит можна здати достроково, якщо домовитися з викладачем про здачу екзамену на початку семестру? І він здавав усі іспити на молодших курсах достроково, неначе екстерном. Але потім він вирішив, навіщо спочатку вчити, а потім не вчити, якщо можна спочатку не вчити, а потім все вивчити, і на старших курсах перестав здавати іспити достроково.
- Жах! І невже всі викладачі так толерантно ставляться до прогулів???
- Та ні, не всі. На кожній кафедрі зазвичай знайдуться декілька олдфагів, та можна знайти одного-двох маргіналів, які роблять все, як треба за інструкцією, і навіть здають усі звіти, які придумуються що разу нові і нові в навчальній частині. Але на них інші викладачі-ньюфаги, молоді та прогресивні, дивляться, як на динозаврів.
Тут він, веселий і дотепний викладач, раптом втратив весь свій шарм і дотепність, і з неприхованим сумом та неймовірним жалем, додав:
- Так що, вибач, мабуть, поки що я тобі не з чим не зможу допомогти. - та раптом в його очах знову загорівся вогник. - Хоча, постривай, скоро сесія. Студенти мусять з\'явитися на сесію, бо інакше отримають талон по неявці. Так що якщо ти можеш почекати до цього часу, то я тобі зможу одразу після мого іспиту передати список студентів з неявками.
- Не знаю, чи варто чекати до цього часу... Але що ж, і на цьому дякую. Хоча, все одно, я розраховую на твою допомогу ще ось у чому: що ти можеш сказати про подружок Олени: Світлану та Оксану?
- З третього курсу? Так, в моїй групі є такі студентки. Одна з них навіть курсову в мене пише. Я їм читав інший предмет ще на другому курсі. Світлана - така білявка, з голубими очима, ще завжди так грайливо кокетувала зі мною, а Оксана - така брюнетка, з карими очима, майже повна протилежність Світлани, я ще дивувався, як вони умудряються за одною партою разом сидіти і дружити - вона завжди стримано реагувала на мої інколи непристойні жарти, ні до кого не проявляла симпатій, навіть до своїх ровесників. Вони себе зарекомендували як старанні студентки, вони завжди отримували у мене хороші оцінки.
- Чи прогулювали вони пари? Я маю на увазі взагалі, а також останнім часом?
- Ну, Світлана могла загуляти. Але потім вона завжди старанно наздоганяла своїх одногрупниць, А Оксана зазвичай не пропускала занять без поважної причини. Так, їх не було на парах останнім часом, Оксана давно вже не показувала мені своїх результатів по курсовій роботі, тому я трохи здивувався, коли вони обоє кудись пропали. Але потім я заспокоївся, подумавши - ну, загуляли, з ким не буває. Потім їх будуть підколювати їхні одногрупники, інші студенти, що вони, мовляв, здають позиції, але вони ж дуже старанні і зможуть швидко освоїти пропущений матеріал.
- А що казали про них їхні одногрупники?
- Ходили чутки, що Світлана залетіла і зібралась переводитися на заочне. А Оксана нібито раптом захворіла. Ну але ця інформація не зовсім недостовірна, адже студенти люблять розказувати різні небилиці про своїх колег.
- А батьків ніхто з викладачів не запитував?
- Ну, це ж не серйозно. Це університет, а не школа. В нас немає табелів успішності, щоденників, батьків ми не викликаємо. До введення Болонської системи ніхто з викладачів навіть не ставив оцінок за поточні заняття. Студенти дорослі самостійні люди.
- Зрозуміло. Що ж, дякую за розмову. Якщо дізнаєшся щось, або згадаєш якісь цікаві подробиці - то подзвониш мені, добре?
- Гаразд, залиши свій номер телефону. Ти теж дзвони, якщо в тебе будуть якісь зрушення у цій справі. Хотілося б побачити своїх студенток на іспиті цілими і неушкодженими. Я навіть повірити б не міг, що з ними могло б щось трапитися.
Вони обмінялися телефонами, попрощалися, сухо обійнявшись, і кожен з них пішов своїм шляхом по ссвоїх справах.
Застожишин повернувся на свій рідний факультет, підійшов до залізних дверей лабораторії. Поряд стояла його \"магістрантка\", як він сам любив називати. Дипломниця, тобто. Дівчина, що писала магістерську роботу під його керівництвом. Важкі залізні двері не піддавалися. Ключ кілька разів прокрутився в замку, але безрезультатно. Веселий викладач доклав значних фізичних зусиль, щоб притиснути двері, нарешті сталося чудо, ключ в замку зачепився за важіль, і важкі залізні двері лабораторії нарешті зі скрипом відімкнулися. Світло в лабораторії було увімкнене - хто б це ще економив світло, коли держава і так економить на них, як тільки може?
Надворі була пізня весна. Пора кохання, надій на краще життя. Мабуть, на вулиці гарно хиталися від вітру дерева, вкриті свіженьким зелененьким листям, а на землі буяла зелененька травичка... Чому мабуть? Бо з лабораторії нічого з цього не було видно. Єдине напівпрозоре віконце було розміщене майже під самою стелею, і виходило на коридор. Через нього нічого не було видно, тим більше весни у її розпалі та переході у літо. Якби ж тут було б хоча одне віконечко, хоч би й найменше, якісь малюсіньке-мацюпусіньке, але яке би виходило на вулицю, щоб побачити справжню природу такою, як вона є... Але, не судилося. В народі цю лабораторію називали \"каптьоркою\". Єдина трава, і єдине небо, яке вони тут бачили - професори, доценти, асистенти, аспіранти і студенти, це була трава і небо на екранах застарілих допотопних лампових моніторів, на заставках операційної системи Вікна. Мабуть, мультимедійні операційні системи були саме для цього розроблені, щоб показати людям, які сидять у замкнутих паралелепіпедоподібних приміщеннях, які світа Божого не бачать, що є ще інший світ. Щоб вони про це дізналися. Не бачите природи живої, не маєте можливості її побачити, осягнути повноту її краси у неторканому форматі - що ж, погляньте на неї з екрана вашого настільного персонального комп\'ютера.
Застожишин зайшов до лабораторії, машинально сів на свій стілець, на автоматі натиснув кнопку ввімкнення живлення свого комп\'ютера, і не менш машинально промовив:
- Ну що? Привіт. Які результати? Давайте сюди вашу флешку.
На сусідньому факультеті, на якому, власне, він захищав свою кандидатську, йдуть в ногу із часом.
В них є більш, ніж три комп\'ютерні класи, і кожен з них оснащений найновішими найпотужнішими комп\'ютерами з рідкокристалічними дисплеями або навіть з моніторами на світодіодах. А в них тільки два сусідні комп\'ютерні класи, один з яких рідко функціонує, в обох стоять застарілі комп\'ютери з ламповими моніторами. Йому було відомо, що студенти з цього факультету часто забігали в авдиторії сусіднього факультету, просто тільки для того, щоб якісно посидіти в інтернеті.
Можливо, справа було зовсім не в обладнанні. А в людях. Найкращі випусники вже давно виїхали за кордон, деякі виїжджали ще в студентські роки. Тому, вочевидь, тут залишилися інші випускники. Або просто пофігісти. Пофігістичне покоління. Маленька зарплата - ну й нехай. Лабораторії без вікон і з дверями, які заледве відкриваються - ну й нехай. Лампові монітори, які шкідливі для очей - це ж так чудово, добре, що не треба перфокарт вставляти в ЕОМ розміром з цілий зал...
Так... Годі вже по темі магістерської спілкуватися... Треба оживити авдиторію. І він зробив маленький ліричний відступ. На той час у лабораторію зайшли інші викладачі зі своїми дипломниками. Він звернувся до дипломниці свого колеги:
- А Ваш чоловік на чому програмує? Бо якщо на php, то він хороший програміст, йому багато платять.
Вона не відповіла. Тоді Застожишин звернувся до своєї дипломниці:
- Так-от, якщо будете шукати собі чоловіка, то запитайте його, чи він знає, що така php. Якщо не знає - то втікай від такого хлопця подалі. Чуєш мене? Збагнула?
Дипломниця у відповідь лише мовчки скромно кивнула головою, з усмішкою на лиці, нічого не відповівши словесно.
До лабораторії зайшов знайомий одного із викладачів, і повідомив, що проводяться безкоштовні курси, після яких можна піти працювати фінансовим аналітиком, і запропонував дипломниці цього викладача відвідати ці курси, вона записала телефон.
Застожишину не сходило з думок почуте за обідом. Тому він відразу зметикував, раптом подумавши, чи не цей чоловік викладає дівчат?
Чому він хлопцям не пропонує ці курси і цю роботу, а тільки дівчатам? А вголос звернувся до своєї дипломниці:
- А Ви не хочете відвідати ці курси?
- Я подумаю, - спокійно відповіла вона.
- Ну тоді візьміть у нього телефон про всяк випадок.
- Гаразд, Ігоре Аркадійовичу.
Цей чоловік чемно з усіма попрощався, і вийшов. Натомість до лабораторії зайшов інший знайомий одного із викладачів. Повідомив, що хоче організувати лекцію-концерт про математичну теорію музики, він би був пов\'язаний із математикою, і з музикою. І тому він шукає людей, що добре обізнані в обох сферах на букву \"м\".
Хоч цей чоловік не виглядав на можливого викрадача дівчат, не справляв серйозного враження, та Застожишин на всякий випадок знову вставив свої 5 копійок.
- Моя магістрантка займається духовною музикою. Вона зможе вам багато чого про це розповісти. Візьміть її телефон.
Вони обмінялися телефонами. Якщо хто-небудь з цих людей, які заходили в лабораторію, збирався викрасти його магістрантку, він наївно надіявся, що дізнається про це першим. Хоча, можливо, викрадачів цікавили лише третьокурсниці.
Він закінчив працювати зі своєю дипломницею, дав їй нове завдання, вийшов з лабораторії, і почав спускатися по сходах.
Він все ще думав про те ж саме, навіть трохи обурювався від почутого за обідом. Як це так, кудись пропадають студентки у нього просто з-під носа, а він нічого про це не знає, і навіть нічого про це не чув? Не порядок, не порядок. Зазвичай він, навпаки, перший в курсі всіх останніх пліток про викладачів і студентів. А тут така незвичайна, неординарна ситуація. Дивно.
Навпроти університету побудували фан-парк для футбольних вболівальників. Дружина була в черговому відрядженні, тож вдома на нього ніхто не чекав, і великий відчайдушний викладач вирішив згадати свою юність, і пограти з юнаками в ті декілька атракціонів, які були в цьому парку - забивати пенальті, настільний футбол, і тому подібне, а потім подивитися фінал футбольного чемпіонату на великому екрані, розташованому якраз навпроти головного корпусу їхнього університету. Це все чудово розслабляло і відволікало увагу від будь-яких проблем.
Раптом задзвонив телефон. Він закрив одною рукою ліве вухо, а іншою підніс мобільник до правого, і прийняв вхідний виклик.
- Алло, привіт, ти міг би мене завтра замінити на третій парі?
- Гаразд, нема питань. З тебе пляшка. Ги-ги.
- Дякую, що виручив, у мене просто завтра важливі справи, які я не можу відкласти.
- Минулого разу, як я тебе заміняв, мусив у студентів питатися, на чому вони закінчили. Може, хоч скажеш, яка тема наступного заняття?
- Метод хорд.
- Гаразд, домовилися.
- Ще раз дякую. Бувай.
- Щасливо.
Ех, прийдеться завтра пертися в універ. В нього не було за розкладом завтра ніяких занять, але він і так не мав, чим зайнятися, тому без зволікань погодився.
Це була Даниленко. Вона була лише кандидатом наук, але вже стала завідуючою кафедри. Недавно. Їй просто пощастило. Ця кафедра відкрилася не так давно, туди призначили завідуючим професора, але він помер, зовсім нещодавно, і завідуючою вибрали її.
Проте студентам, які закінчили цю кафедру, не дуже пощастило. Адже їм прийдеться поступати в аспірантуру або на інші кафедри, або в інші навчальні заклади.
Йом міцно заснув. Йому снилося, неначе він зайшов пообідати в криївку. Тут хтось крикнув: \"В криївці москаль!\" Раптом його оточили з усіх боків, він попався, йому заламали руки за спиною, і кудись повели. По дорозі хтось йому добряче вліпив в живіт. Його почали затягувати в підземелля львівського метро, і там на місці сказали: \"Що, попався москалику? Москалі ж тортур не бояться.\" І почали катувати. Тільки через те, що він любив Пушкіна. Ну і мав неукраїнське походження, звісно. Він знав, що легенди про львівське метро - це лише мем фофудьї, але тим не менше, в його сні все виглядало надзвичайно натурально, і тому він справді злякався. Раптове пробудження врятувало його від пекельних мук, і подарувало надзвичайне почуття легкості, свіжості та бадьорості.
Наступного ранку пролунав дзвінок...
Хто це може бути, і ще в той день, коли в мене немає пар? Невдоволено подумав Застожишин. І ще так рано???
Виявилося, що це його колишня однокласниця, слідча.
- Алло. Не чекав, що ти так швидко подзвониш.
- Алло. Довідався про щось?
- Та ні. В нас на кафедру і в лабораторію заходять багато підозрілих людей, але поки що не вдається довести причетність будь-кого з них до зникнення студенток.
- Студентів розпитував?
- Та ні, у мене ще не було пар в цій групі з часу нашої останньої зустрічі.
- Запитай в інших групах.
- Гаразд, я нині буду заміняти одну пару, спробую когось щось запитати. А ти щось дізналася нового?
- Батьки Олени згадали, що вона збиралася на стажування за кордон.
- Чому ж вони зразу про це не сказали?
- Я запитала їх це саме. Сказали, що були в шоковому стані. Та й вони вважали, що це неважливо, адже вона мала їхати десь через місяць, а не зараз.
- А ти перевіряла їхні мобільні телефони?
- Мобільні телефони, вочевидь, не відповідають, пробувала встановити місцезнаходження за допомогою навігаційних систем, але не вдалося запеленгувати сигнал - або ці мобільники просто вимкнуті, або зламані, або знаходяться поза зоною досяжності нашої навігаційної системи.
- Інтерпол підключила?
- Поки що ні. Та справа виглядає досить надуманою, роздутою, немає реальних фактів, є лише заява однієї родини, а щодо інших двох студенток, то нема навіть достовірної інформації, що вони справді пропали.
- Не дивно, що люди не хочуть звертатися до органів. Недавно показували по телебаченню і писали в газеті про одну справу, коли вбили затриманого мирного демонстранта. В принципі, навіть я сам колись звертався в міліцію, після того, як на мене напали, і намагалися пограбувати, але кривдників не знайшли, і не покарали, в принципі, я навіть не зміг би їх впізнати. Я тоді був у шоковому стані і не запам\'ятав їхніх облич.
- Так, це сумно. Але якщо ти не запам\'ятав, як вони виглядали, то тобі не могли нічим допомогти в принципі.
- Так, твоя правда.
- Поговорімо по справі. Я знайшла багато освітніх програм, що пропонують стажування за кордоном, але пройде багато часу, поки я знайду представників кожної з них і опитаю. Ти міг би розпитати студентів, які освітні програми для них зараз популярні? А також викладачів?
- Гаразд, розпитаю.
- Бувай.
- Щасливо, дзвони, коли щось нове довідаєшся.
- Ага, ти теж.
Застожишин зайшов на кафедру. Повсюди виднілися календарі з портретом Юлії Володимирівни та просто плакати з її зображенням, неначе ціла кафедра балділа від цього політика. Насправді, здається, від неї балділа лише старенька секретарка, яка й розвісила тут стільки плакатів. За столом сидів завідувач кафедри, професор Підозерецький. Тож Застожишин вирішив розпитати найперше в нього.
- Здоровенькі були, - поздоровкався за руку.
- О, здоров-здоров!
- Слухай, чи ти не чув часом, що третьокурсниці кудись пропадають, ги-ги?
- Та що ти сам не знаєш, вічно вони десь пропадають. Мабуть, після екватора відходять, і ніяк відійти не можуть. Нічого, на сесію з\'являться. Якщо захочуть звісно, щоб їх перевели на наступний курс.
- А ти не чув, чи збирався хтось із них на стажування за кордон?
- Та нібито ніхто не збирався. Ну я про них нічого не чув. Знаєш, мій малий поїхав закордон в Німеччину, захистився, вернувся назад. Я його питаю - так чого ж ти там не лишився? А він мені каже, мовляв, не хотів. Ну, не захотів, то не захотів. Але він там мав усе: високооплачувану роботу, місце, усе, чого тільки душа забажає. Тепер сидить тут без роботи, не може собі роботи знайти... Ага, була в мене одна аспірантка. Перевелася на заочне, поїхала в Голандію, там залишилася. В нашого колеги є знайомі по всій Європі.
- А зі студентів ніхто не їздив?
- Та от, малий одного з братів Келихів поїхав, ще на п\'ятому курсі, в Туреччину. А міг в Італію поїхати, або ще кудись в Європу... А то до турків тих...
- Ясно. Добренько, я тоді побіг на пару.
- В наступну середу засідання кафедри.
- Добре, я буду.
Застожишин вийшов з кафедри і пішов на пару.
Двоє братів Келихів викладали на двох різних кафедрах, майже зовсім не споріднених. Родичі часто працювали на різних кафедрах - син найстаршого викладача їхньої кафедри працював на іншій кафедрі. А син декана Приморського, як виняток із загального правила, пішов на ту ж саму кафедру в аспірантуру, якою завідував декан...
Зайшовши в авдиторію, привітався зі студентами, пояснив свою присутність тут, і запитав:
- А чому так поріділи наші ряди?
- Та... Весна на дворі...
Хтось ще додав:
- Березневі коти...
- Та я сам березневий кіт, ще й який, але вже давно не березень, ха-ха...
- Ти Ви ж знаєте, яка у Львові нестійка погода... Погода перебуває ну просто у стані нестійкої рівноваги: то сонце, то дощ... От люди і застуджуються, хворіють...
- Куди ж ви дівчат подівали?
- В гарем розпродали...
- Що, усіх? Багато заробили?
- Здати сесію вистачить... Та ми жартуємо...
- От і жартівники в нас пішли.... А хтось з вас збирався кудись на стажування за кордон?
- Я ні...
- І я.
- А що, є можливість кудись виїхати???
- Ніхто ні про що не чув? Ну гаразд. Зрозуміло. Що ж, перейдемо до нашої пари. Нині ви засвоїте алгоритм, який називається метод хорд...
Після пари Застожишин пішов у напрямку до лабораторії.
По дорозі він побачив студентів зі своєї групи, в якій він зазвичай проводив лекційні заняття, привітався з ними, і запитав їх, чи хтось збирався на стажування.
Вони відповіли:
- Та Оксана зі Світланою збиралися на якусь програму, здається, Исліпкнот Свірот.
- І що означає ця назва?
- Не знаємо... Щось типу підвищення розумового потенціалу світу та обмін досвідом чи щось подібне, тут все зашифроване незрозумілим шифром і незрозумілою мовою у цих двох словах...
Він попрощався з ними, і зайшов до лабораторії. Цього разу йому не довелося відмикати залізні масивні двері, хтось вже був в лабораторії.
До нього одразу зайшли дві студентки п\'ятого курсу, і принесли йому запрошення на випускний. Він прийняв запрошення, пофліртував трохи з ними, поки вони не пішли.
Прийшов бородатий, вусатий аспірант з довгим волоссям. Викладача, якого він шукав, не було, тож веселий викладач запропонував йому посидіти в лабораторії поки що, почекати.
- Посидь, почекай.
- Гаразд, Ігоре Аркадійовичу.
- Ти не знаєш часом, куди пропадають дівчата-третьокурсниці?
- Ні, не знаю. На жаль, навіть не можу знати. Я з дівчатами-третьокурсницями не спілкуюся, не знайомий із жодною з них. Хтозна, мабуть, лежать десь в запої ще з екватора. Та звідки мені знати?
- А ти щось чув про програму Исліпкнот Свірот?
- Так, я навіть хотів себе подати на ту програму. Чекав, поки почнеться реєстрація. Потім потрапив до лікарні, а вони якраз відкрили реєстрацію, набагато раніше запланованого терміну, ну і в результаті коли я вийшов з лікарні, дедлайн закінчився, так що я не тільки поїхати, а навіть подати документи не встиг. Подавав документи на програму докторат в Австрію. Там мене не взяли, хоча досить чемно відмовили. Коротше кажучи, більше ні на які програми я подаватися не хочу і навіть не хочу про них чути.
До Застожишина зайшла його дипломниця. Тож він зразу заходився знайомити двох молодих людей.
Звертаючись до бороданя, він сказав:
- Дивись, знайомся. Гарна, розумна дівчина. Дочка священика.
- Якої конфесії? - поцікавився юнак.
- Православної, та яке це має значення? Уяви собі, як класно повезти дітей в село на літо. Займається духовною музикою: співає в хорі, має гарний голос.
Потім, звертаючись до своєї дипломниці, сказав:
- Дивись, знайомся. Аспірант, розумний хлопець...
І пішло, поїхало, аж поки не прийшов викладач, на якого чекав аспірант.
Така молодь пішла. Боїться сама перезнайомитися. Та я в його віці клеївся до всіх дівчат підряд. Ех, де мої юнацькі літа, подумав Застожишин.
Потім він закінчив працювати, і пішов додому. Ввечері йому знову дзвонила слідча, і попросила завтра зустрітися разом з нею, і піти до пана Межевського, координатора програми Исліпкнот Свірот. Виявилося, що всі троє дівчат виробляли недавно візи до Туреччини. І прискорити процес отримання візи допоміг представник університету, координатор програми Исліпкнот Свірот.
Ввечері випав град. Зранку дороги покрилися ожеледицею зі світлого льоду. Зимова погода влітку. Армагеддон близько, скоро Євро-2012.
Знайти кабінет на факультеті іноземних мов було непросто, але їм це вдалося. Зайшли до пана Межевського. Поспілкувалися. Виявилося, що терміни стажування змінили, і недавно поїхало на стажування 19 дівчат.
Застожишину почали приходити на електронну пошту дивні листи. Без підпису, без тексту, фотографії його з дівчатами, з якими він колись займався сексом.
Це його спантеличувало, і неабитрохи відволікало. Хто зібрав таку видатну картотеку? У нього самого не було фотографій усіх кобіт, з якими він колись спав. Але він не засмучувався. Нарешті він матиме фотки дівчат, з якими колись мав справу, і яких вже дуже давно не бачив.
Потім почали, крім того, приходити текстові повідомлення. Без вкладень, без фотографій. Теж з прихованим відправником.
Складалося враження, що Застожишин забув про щось... Про щось дуже важливе... Але він не міг згадати, про що саме... Ці всі події, які трапилися останнім часом, занадто сильно його відволікали...
Перше повідомлення містило наступний текст:
(На жаль, на цьому сайті обмеження 64 кб. Повний текст твору тут: http://litclub.org.ua/texts/show/16455/)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208521
Рубрика: Нарис
дата надходження 30.08.2010
автор: Patlatus