Мама готує,тато працює
Малеча по вулиці спацерує.
І тут телефон задзвонив швидко,
Матуся підбігла і кинула ринку.
«Алло! Добрий день, пані Світлано!
Це до вас дзвонить ваша Мар’яна…»
Потриндіти – діло святе!
Як ж без нього ви живете?
Вже вечір. Діти вернулись до хати.
Батько п’є пиво й зачив позіхати.
Вечеря скінчилась, почалось миття.
Таке у Світлани бурхливе життя.
«Ти знаєш хто мені дзвонив?
Послухай лиш,що говорив?
Вона у нас тепер любов знайшла,
Роботу лишила й за ним погналась.
Каже, поета собі припасла.
Пише їй вірші, вона ж же муза.
Та ось сталась в них біда:
В поета враз пропала сила
Писати,мріяти і навіть кохати!
Він у Карпати поїхав шукати
Натхнення серед гір, річок.
Хоч би написав їй разок!»
«Твоя Мар’яна така, як корова!
Гарні очі, а в голові нічого!
Їй уже тридцять, а вона все дівує.
Чи знаєш чи вона готує?
Той поет напевно втік тоді,
Коли дізнався в якій він біді.
Дівка одна сидить і зітхає.
Ні куховарить, ні стірає.
Лиш очима кліпає,
Ніби щось тай знає!»
«Ти не правий чоловіче любий!
Жінка не кухня, навіть не спальня.
Жінці хоч треба інколи кохання!»
Газету закрив, підвівся і каже:
«Що за дурню ти зараз говориш?
Все, я йду спати, а ти добряче подумай,
Що про таких думають люди!»
Світлана гарна була господиня
І нічого, що така, як диня.
Все прибрала, дітей спати вклала,
Лягла у ліжко, тай задрімала.
Ранок настав, і знову все знову.
Готуй сніданок й відправ дітей в школу.
Де галстук? Де шкарпетки?
І знову сама готуй наїдки.
Світлана натура не така романтична,
Вона зате жінка практична.
Все поскладає,все позбирає
Зробить чаю й Мар’яну чекає.
Плаття в горошок,
Виріз ще трошки…
Зачіска-вулик й на ній іще брошка.
Зітхає, сміється, кидає хустинку,
А потім ще й плаче що її забруднила.
Наша Мар’яна то ніжна квітка.
Вона кохати прийшла й любитки.
Слухає подруга її й не знає,
Що за дурню вона їй втирає…
Вроді кмітлива жінка й красива,
Та ось біда –
Життя так зробило,
Красивим жити слід тільки красиво.
Нічого не зробиш,
що у них хватка до таких нероб.
Ось уже сонце за обрій сідає,
А вона все тужить й гірко зітхає.
Покинуло її кохання ж яке!
За оцей рік вже третє таке!
Чи то поробив хто?
Щось там наврочив…
То конкурентки навели порчу!
Що не крутилось в дурній голові!?
Лиш би хоч раз розумні думки
Підсіли й сиділи хоч один день,
бо то вже не діло, ясний же день!
Жінка доросла, а ніби школярка.
Світлана вже третю носить дитину,
а Мар’яна сама ще дитина!
Поет молодший років на десять
Й бродити, творити йому ще легко.
І тут Мар’яну знов просвітило:
Вона художника собі десь нарила.
І ходить радіє – поет їй не треба.
Тепер вона мліє і скаче до неба.
Картини яскраві, хоч трохи не рівні.
Зате на них сяє красива царівна.
Поет повернувся й немає розради.
Кохана залишила й не дасть з цим ради!
За місяць прийшов і став благати,
А якщо ні – то спалить їй хату!
Дурнів у світі знайдеться багато,
Та щоб таких – то треба шукати!
Мар’яна сміється,
Аж тут у ночі,-
до неї летить багряний вампір.
Немає ні ходу, і вікна палають.
Пожежні служби не приїжджають.
І все вже зомліла наша красуня.
Всюди той дим, і жарко тут всюди.
За день,може два проснулась вона.
Мар’яна сама і все як жахливо!
Не може ні стати, ні ворухнутись.
Вся у бинтах, і тихо усюди.
Ні квітів від того, ні листа від іншого.
Її красу згубила та її врода.
Художник прийшов й не став зволікати…
Тепер ніхто тут не лишивсь
Одна лиш подруга зосталась чекати.
За місяць, а то й може за два,
З лікарні вийшла вона страшна.
Ніхто не дивиться,лиш співчувають.
Життя їй противиться й страх відчуває:
«Тепер вже нема для кого тут жити!
Піду я сама й не буде тужити ніхто!
Навіть Світланка. Вона ж бо вагітна!
Їй до мене немає вже діла!»
Купила таблетки й записка готова.
«Прощайте брюнети! Будьте здорові!»
І тільки взялась вона їх ковтати,
Як в двері зелені почали стукати.
«То певне Світка, вона хай іде!
Я так хочу, вона не пропаде!»
Т а голос чоловіка – то точно він!
Може то той, кого так чекала
Хто приголубить й не буде зважати
На шкіру червону й на шрами.
Він знає вроду її краще всіх.
І знов намалює портрет красуні.
Та все це розбилось, як келих вина.
Пожежник то був, і щось бурмотав,
А потім зайшов й таблетки забрав.
Не могла вона повірити,
що він міг оце зробити.
Нічого, тепер вона спалить себе
І буде це знак, якийсь там й усе.
Та ніц ся не вдалося й Мар’яна пропала.
За рік, чи за два прийшла відкритка
Голубки білі й блакитні банти,
На весілля просили вони.
Може це казка, та буде наука:
Не в красі щастя, а в красі мука.
Вчися жити й вчись любити.
Немає нічого,щоб так тужити.
Від вибору в світі залежить усе,
тому подумай добряче про це.
Вчись цінувати внутрішній світ
і проживеш ще багато щасливих літ!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206982
Рубрика: Жартівливі вірші
дата надходження 20.08.2010
автор: Роксолана Сова