Сніг.Сніг.Сніг...Знову це біле явище природи заполонило все місто.Покрило холодну,здавлену натовпом,мабуть уже мертву землю.Здається ця зима уже ніколи не закінчиться. Вона така холодна та засніжена...Покриваючи усе довкола,вона вбиває останню надію зустрітись з весною...Ця зима не така як всі попередні.У цій щось скрито.Біла королева не щадить нікого,обнімаючи всіх своєю холодною любов"ю.І ми замерзаєм,виходячи на вулицю метушимся як бджілки, щоб швидше сховатись у несамовитому натовпі якоїсь кафешки чи в магазині,де нічого нас ,як завжди,не зацікавить.
А чи не думали ви,що зима хоче побути трішки з нами?..Вона ж завжди самотня,її ніхто не розуміє,усі завжди рахують дні до весни,замість того,щоб зануритись у її білі та холодні обійми...Вона така ж самотня як і я,холодна і пуста,яка втрачає останю надію на існування,яка ніколи не відчує взаємності...
Сніг уже заполонив все місто.Вулиці спорожніли.Ні одної живої душі,лише старенька бабця стоїть згорблено на зупинці,чекаючи якусь маршрутку,байдуже яку,байдуже куди,аби подалі від людей,від спогадів.Їй не страшний холод,її не злякає люта зима...На очі старенької накочуються сльози.Вона втратила свого єдиного сина,свою кровиночку.Її сердце вже б"ється через раз,жінка вже не має сенсу більше жити,вона тепер одна в цьому світі...Тепер нас троє,і у нас всіх одна спільна ненависть-ненависть до кохання та людей.
Люди-це суспільство,яке керує цим світом,тобто може керувати,але не робить для цього нічого.В наших руках все.А ми лише руйнуємо ,те що вже побудовано,що закладено в корні нашого народу...Ми вбиваємо людей.Вбиваєм по-різному.Хто коханням,хто ненавистю,а хто зброєю(Якби я вибирала чим мене вбити,вибрала б найпростіший спосіб-зброю.Але за мене вже вибрали,і тепер моє сердце заполоняють різні почуття,вони як черви з"їдають його заживо,залишаючи рани...боляче,та мені вже не вперше...).Ми щодня обманюєм.Ми лицемірим.Ми ті,кого потрібно видалити з цього всесвіту.Ми є загрозою одне для одного.Ми несамовитий люд,який преться зі своїми законами у майбутнє,думаючи,шо генії,що зможемо
все.Але нам не підвладна природа,а саме вона тут головна,лише їй все підвладно...Все,а мені нічого.Я навіть не зможу тебе втримати.Неможу або не хочу.Я боюсь болю.Боюсь,як сніг сонця.Ти не вправі мене змінити,але ти додав в моє життя барв.Нехай перший же дощ їх змиє і все знову стане сірим,фотто все-таки залишиться,а з ним і ти...Я не скажу прощальних слів,я не вмію прощатись.Я й не хочу прощатись,але ти сам все вирішив,ти сам скерував подіями.Ти той,з ким мені було добре та тепло...було...
Але все закінчується.Навіть і не віриться,але й ця зима закінчиться...Сонце простягне свої лучі,і розтопить сніг,вкриє землю першими квітами...жаль що ці промені не зігріють мого сердця...
...Весна...Все зеленіє.Птахи повертаються з теплих країв.Цікаво,як вони знаходять дорогу назад? Все стає яскраве.А весь зимовий смуток і сніг з морозами я сховаю у себе в середині,-треба ж хоть чимось заповнити пустоту.І там вони пробудуть до наступної зими...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206825
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.08.2010
автор: Лина Суханова