У склі мого вікна відбивався промінь призахідного сонця. Я дивилась на гру сонячного світла і думала про кохану людину, що знаходиться далеко від мене, але разом з тим вона завжди зі мною, у моєму серці. Я мимоволі, в думках, розповідаю їй про те, чим живу, про що думаю, обіймаю її на відстані, хоча й не знаю, чи потрібно це їй самій.
Раптом пролунав дзвінок мобільного телефону. Дзвонила моя давня подруга. Вона замужем за Євгеновим братом.
Колись, іще юні, ми з Євгеном, обоє горді та принципові, не стали вибачати один-одному якихось дріб’язкових образ і втратили зв’язок між собою, щоб згодом, збагачені життєвим досвідом, кожен по своєму став жаліти про те, що могло б бути між нами, та так і залишилось у наших мріях. Могли б, бодай, поговорити по-телефону в теперішній час, щоб нарешті спокійно відпустити минуле.
Голос у подруги був сумний і я почула:
- Два дні тому ми поховали Євгена. Було йому 48 років.
Непрошений клубок підступив до горла, на очі набігли сльози. Я взяла, чомусь, у руки серветку і стала ходити по кімнатах, старанно витираючи пилюку. Ніби намагалась відтерти невидимі окові брудні плями.
В голові роїлись якісь хаотичні думки, що не мали ні початку, ні кінця і зникали, щойно зародившись. Тільки одна думка залишалась реально чіткою. Це думка-звертання до усіх закоханих, до тих, хто намагається сказати про своє кохання та ніяк не добере потрібних слів:
- Поспішайте кохати, поспішайте говорити про кохання, говорити тими словами, які йдуть із самого серця, від душі. Учіться дослухатись один-до-одного та пробачати, якщо ви кохаєте по справжньому, бо життя само не пробачить вам вашої гордині.
06.08.10
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204690
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.08.2010
автор: Валентина Ланевич