Музикант.
Буває так, що один якийсь, на перший погляд, незначний випадок змінює або ж бодай привносить щось нове у наше таке звичне буття. Так сталося і цього разу.
На дворі запала спека. Неподалеку ремонтували асфальт, тому автобуси і машини змушені були об’їжджати цю ділянку дороги по зустрічній смузі. Гарячий вітер раз-по-раз приносив із собою огидний сморід гудрону.
Ми з подружкою мигцем залізли до автобусу, що щойно під’їхав до зупинки. Як би не здавалося це невихованим для деяких людей, але ті, хто їздить у міському транспорті кожного дня, та ще й в години пік, добре мене зрозуміють. Тут справа така – зайти першим, бо ніхто не подивиться, що можливо тобі важко стояти, бо підбори зависокі, а ти цілісінький день на них бігала туди-сюди, або ж тиск різко знизився і в голові паморочиться так, що у ній існує лише одна думка: «Тільки б не впасти, тільки б не впасти». Тож дбати доводиться про себе самій. З роками втрачаєш жалість до всі інших людей на зупинці та пасажирів транспорту. Тож хоч, засуджуйте мене, хоч ні, та я така жорстока і є. Знову ж таки наголошую, що ті, кому кожного дня доводиться стикатися з такими ж проблемами, добре мене зрозуміють.
Отож ми з подружкою швиденько зайняли два порожні місця, що знаходились поруч, і тієї ж миті я і, гадаю, вона теж, відчули дику втому. Ще б пак, вона допомогла мені дотягти до академії хабара – чотири пакунки паперу для принтеру. Довго ж ми будемо згадувати цього хіміка «незлим тихим», знайшов же що загадати такій тендітній дівчині як я. Гадки не маю, що б я робили без такої відданої подруги, як Іра.
- Я не заважаю? – спитав чоловік, що поруч з ним я вмостила свою дупку, він відсунув якийсь ящик, що на перший погляд скидався на один із тих, що в них рибалки везуть додому свій улов.
Цей ящик і справді мені заважав, та я, як людина чемна, відповіла:
- Ні, не заважаєте.
Він саме виронив п’ять гривень і шукав їх. Купюра ж виявилася за сидіннями:
- Он де вона, - сказала я, і вже хотіла підібрати, та чоловік мене зупинив:
- Дякую, я сам.
Я подумала, що не дуже він і схожий на рибалку. Запаху перегару зовсім н відчутно, тож він тверезий. От тільки від нього несло дешевим тютюном, тими цигарками, що не мають фільтру, а шкіра на пальцях мала жовтий відтінок, мабуть від постійного паління. А тим часом Іра почала розповідати мені, що таки вмовила дівчину з першого курсу, клавішницю, з нею пограти. І ми з нею почали це обговорювати.
- Збираєтеся організовувати свій ансамбль? – знову озвавсь чоловік, років якому було десь шістдесят п’ять – сімдесят.
- Це не я, це вона.
- Гітара, клавішні, барабани, - розмірковував незнайомець, – це все не цікаво. Таке можна зустріти будь де. Такі колективи зазвичай називають «брюхочосами». От якщо додати туди якусь сопілку, то буде геть інша справа.
- Так, - погодилась я, - це як душа?
- Ні, - відповів він, - не душа, але теж дуже важливо. Вона вносить живинку у музику. Я граю на ринку біля пам’ятнику кожну суботу і неділю. Гроші заробляю. Не дивіться, що я так виглядаю, я справді музикант.
- Що ви, я вірю, справді.
- Тож приходьте, коли зможете, і я вам зіграю, безкоштовно. Подивитесь, як сопілка змінює мелодію. Прийдете і скажете: «Миколаю, Миколайович, а пам’ятаєте, ви нам обіцяли зіграти?»
- Добре.
- Ну, мені треба йти, - усміхнувшись, промовив він. – Ви виходите?
- Ні, - відповіла я і підвелася, аби випустити його.
- До побачення, дівчата.
- До побачення, - відповіли ми.
Маршрутка зупинилася, музикант вийшов, двері за ним зачинилися і ми знову рушили. Я мовчала, бо ж у голову закралася одна шалена ідея. Я довго думала, чи озвучити її Ірі, але потім наважилась таки:
- Скажи, а у мене правда немає слуху.
- Хто тобі таке сказав? Те, що в тебе не вийшло співати, зовсім не означає, що слуху немає, ти ж можеш зрозуміти, де звук нижче, де вище?
- Так, наче б то.
- Отож бо й воно. А що?
- Просто я тут подумала, а чи не навчитися мені грати на саксофоні?
- На саксофоні?
- Так. Просто це єдиний інструмент, на якому б я взагалі хотіла б навчитися грати, для душі.
- Це ж чудово, - відповіла подруга і її обличчя сяяло.
- А як ти думаєш, у мене вийде? – невпевнено запитала я.
- Якщо ти цього хочеш, то вийде, - відповіла Іра. – Головне – старанно навчатися, і все вийде.
Автобус докотив до кінцевої зупинки, і ми знову зійшли на розпечений асфальт.
Не знаю, чи дійсно я стану музикантшею, чи це просто чергова моя божевільна ідея. Та зрозуміло лише одне, що думка про власний саксофон ще довго не покине мою голову. Тож життя моє вже ніколи не буде таким, яким воно було до тієї зустрічі з дивним музикантом. Ось так.
3 червня 2010 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202815
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.07.2010
автор: O`Hanna