Тікаєш від проблем у темноту нічну,
І блиснуть оченята скупою сльозою,
І бачиш знову мару ту річну,
Яку життя не змиє вже собою.
Тікаєш від проблем у тишину життя,
Благальний погляд ти пускаєш в небо.
Й не мучить думка каяття,
А думка: Господи візьми мене до себе!
Всі кажуть ангел, впавший із небес,
Та знаєш ти, що бісове творіння.
Свідомо й вперто віддаєш себе
На вічне і безжалісне горіння.
Граційний змах ще юної руки
Й залили полотно червоні фарби.
Забрали душу й молоді роки,
Й зробили з тебе ляльку Барбі...
Красиву, нерухому, мовчазну,
Маріонетку нерозумних рук чужих,
Та мертву, мертву, не живу,
Вкладають до могили спати,
І хоть ридають батько й мати,
Та ти не чуєш сліз гірких отих...
Ти спиш, й вже не розбудить ранкове сонце,
Що ніжно рветься у віконце.
Не встанеш ти вже більш ніколи,
Оплакують тебе, й сльозами топлять горе.
І в димі сигарет вже гублять спогад,
Отой приємний, хоча гіркий,
бо вже нема тебе,
Болючий спогад.
І знову плачуть всі, і мліє мати,
Привела в світ цей, та мусить вже ховати,
Сиру холодну землю, свою дитину.
Любила, пестила билину,
Та що не так?
Чому вона зламалась,
Чому життєва стежка обірвалась,
І стало все ніяк?
Холодне сонце, похмуре і сіреньке небо,
Й нікому в світі більш тебе не треба.
Й тобі не треба подарунків від долі,
Бо подарунок твій навік закопаний у полі...
Лежить він і гниє в німій труні...
В холодній і сирій землі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202543
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 24.07.2010
автор: Самотнє янголя