Прозорість зосенілої води, а мутність синя...
А млин старий, не меле ані час, ані мукУ,
Лиш мУка наскрізь скиглить про провину,-
За що покуту ми несем таку?
А жовтість ще фланеллю зігріва,
Той ледь відчутний дотик охололий літа,
Жаги минулої на крильцях вмерлого жука,
І сонцю в позі лотоса прийша пора сидіти.
Я так боюся люстр води, що бачили обличчя,
Того, що вже лиш в снах і в мареві із снів,
А зорі вже у в змові з Терезами й ніччю,
І вже чекає холоду вода, земля снігів.
Як швидкоплинні ми, як золотіє горизонт,
Що манить, і тікає, і за нами стежить,-
І ми йдемо, вдихаючи останніх злив озон,
Іще не все… Іще наступить потім нежить...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200674
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.07.2010
автор: Лана Сянська