Дощами Небо сіє та сумом обдає, -
Чола торкнулись МРІЇ, звелися про своє...
Чомусь вони злітають найвище під весну,
А в осені зникають і рушаться без сну. -
Розбиті об реальність життя та зимних снів,
Вони іще глибинні та їх вогонь зотлів, -
Не сонцем вже сміються, виблискують, - а більш
З туманів беруть колір та ним снують частіш.
Чомусь втікають з серця від себе, від подій
І двері зачиняють від Віри, від Надій, -
Кружляють собі тихо, - їх лоно ще святе
Та холодом вже віє про сіре, про пусте..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200393
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 11.07.2010
автор: grycha