1.
У всякого своя доля
і своя епоха.
Прочитала "Кобзаря" я,
задрімала трохи-
і приснилось мені диво:
ніби пролітаю
над рікою, над горою,
над зеленим плаєм,
відлітаю у минуле,
маю з того втіху-
але враз антени зникли,
показались стріхи.
А далі гай, далі поле,
пасуться ягнята,
а пастушок під вербою
щось пише завзято
на сіренькому папері
олівцем маленьким...
"Невже це ти, Тарасику,
в свитині благенькій?"
"Я- Тарасик, а тебе як,
дівчинонько, звати?"
"Я Оксанка, з майбутнього,
хочу розпитати,
як живеться, Тарасику,
тобі в Кирилівці?"
"Та бачиш,як,Оксаночко,
пасу чужі вівці.
Мама вмерли, а сестрички
у наймах бідують,
а мачуха усе лає,
а батько слабують.
Напевне, вмруть,а я тоді
піду сиротою:
буду горем обідати,
снідати бідою.
А ти чия?У покої
найнялась до ката?"
"Ні,у школі я ще вчуся"
"Ти,мабуть, багата.
А я до дяка наймуся,
щоб до школи вскочить".
"В нас усі до школи ходять,
хоч не кожен хоче.
Кабінети такі світлі,
і книжки новенькі..."
"Щаслива ти,Оксаночко,.."
Та раптом швиденько
полетіла я в Росію,
в Петербург холодний,
де тримав свою майстерню
Брюллов благородний.
2.
Ось потрапляю я у ту майстерню:
картини мріють про останній штрих,
а за столом, над аркушем паперу
юнак натхненно-втомлено притих.
Та раптом відгорнув з чола волосся,
з-за столу рвійно підхопився враз--
безсмертне слово в тишу роздалося:
читає вірші молодий Тарас.
"Наша дума,наша пісня
Не вмре, не загине...
От де,люде,наша слава,
Слава України!
Без золота,без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово".
Я у кутку завмерла,як в молитві,
пророчим словом малювався сон.
"Якби ж ти знав, Тарасе, про ті битви
із сотнями валуєвських персон,
що доведеться витримати мові
за ці майбутні майже двісті літ,
щоб у сім'ї великій,вольній, новій
читали твій без страху "Заповіт".
Якби ти знав, що українська молодь
зростати буде на чужій попсі
і пережити цей духовний голод
із гідністю спроможуться не всі.
Якби ти лиш знав..."
3.
Не сказала нічого,
бо знову текла
піді мною дорога
в степи Косаралу,
де висох і вітер,
де заспані хвилі
і небо невмите,
у Орську фортецю,
в солдатську казарму,
де вірші таємно
мережив сльозами,
у темнеє царство-
далеку чужину,
де снилась ночами
йому Україна.
"Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть.
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть".
Я не змогла удень з ним говорити,
в своєму сні в Шевченків сон прийшла,
шептала:"Україна буде жити,
бо ти-пір'їна із її крила.
Народ розіб'є пута віковії,
прокинеться і встане із колін.
Пройдуть над ним і грози, й буревії,
та на Майдан рішуче вийде він,
щоб незалежність власну відстояти,
щоб довести, що ми-то не раби.
Твої слова там будуть промовляти
як грізний клич грядущої доби:
"Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Борітеся- поборете,
Вам Бог помагає,
За вас правда, за вас слава
І воля святая".
4.
Зоря вечірня небо цілувала,
а я на Україну відлітала.
Минала я поля, ліси та ріки,
та враз зустріла похорон великий.
Вишневий цвіт спадав на домовину-
Шевченко повертався в Україну.
І люди йшли, заможні та убогі,
щоб проводити Батька у дорогу,
уже останню,та на ту могилу,
в степу широкім, в Україну милу.
І плакали тоді Дніпро і гори,
лунали вірші, маяли прапори.
Ішли,ішли упівці й дисиденти,
прості селяни та інтелігенти,
повстанці, січові стрільці, поети,
студенти,ті, що рвались на багнети;
йшла за труною Наймичка,Причинна,
Марія, Неофіти,Катерина,
ішло козацьке військо з гетьманами,
йшли кобзарі-сліпці з поводирями,
йшли гайдамаки, чумаки, цигани...
Виднілася могила, наче рана.
Живий ланцюг тягнувся за труною
через століття й замикався...мною.
Не треба і сідати на Пегаса -
у всіх одна дорога до Тараса,
одна дорога,як до України...
І голос мені в серденько прилинув:
"Воскресну нині!Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих,нищих...Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово" - і затих.
***
Підняла втомлені повіки -
я вдома, з книгою в руках,
а в серці поселивсь навіки
Шевченкового слова птах.
2008 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200122
Рубрика: Поема
дата надходження 09.07.2010
автор: мирослава