Розділ 1
There is no dream
That you can't make true, if you're looking for love
But there's no girl
Who's burning the ice away from my heart
Maybe tonight!
Big city, big city nights
You keep me burning
Big city, big city nights
Always yearning
(Scorpions “Big city nights”)
Весна…
Вечір…Прогулянка…
Вкотре на вулицях міста бачиш загадкові ліхтарі…які чарують все більше і більше…в них є маленька крапля загадковості…маленька доля щирості…світло, яке не хоче бачити темними нашими обличчя та заставляє бачити людські посмішка…хоча і смуток тут не приховаєш…
Весна…
Хоча і досі холод…своєрідна відлига…з часів згадок про свято стрітення…свого власного стрітення минулого та майбутнього…і у відліку перемоги, відміченим останнім претендентом на перемоги – майбутнім…
Безліч доріг, яких важко б побачити…безліч знайомих людей, які хоч і ввечері, але бажають донести свою ідею дня… і все-таки все прекрасно…
З рогу вулиці…з дальнього ролу вулиці…зліва, з-поміж дверей дев’ятиповерхівки вибігає хлопець…він палає ритмом дискотеки, живе мелодією денсу та нагадує старі добрі часи, коли всі любили музику…всенародна любов…нагадує старі добрі пісні Modern Talking зі своєрідним тонким голос вокаліста та за простими текстовими фарбами…Ех…повернутися в таке минуле…в рокові 70ті та в дискотечні 80ті…
Немов навіжений вибігає з тролейбуса ще один молодий чоловік…він замучений справами по роботі, по навчанні…стомлений від буденності сірих стін…як і в приміщенні…так і в роздумах…де переважає тільки безхмарність…не вистачає Сонця…не вистачає тепла…Це не фальш…Це не є брехнею…це лише пошук, того що тобі справді подобається…але в кожного «улюблене» своє…Чи безмежні телефонні розмови, чуючи голос близької людини…чи метушня яка, зводить на нівець працю, але так дає потужну енергетику серцю…
Тролейбуси та серця? Що в них спільного? Тролейбуси – такі маленькі машинки, які справді доносять ідею справжності, простоти та духу…як і поїдки) В серці всередині відчуваєш деколи помітний його стук…стук…стук…ще одна метушня…то пробивається електрошоком, дивлячись в прекрасні очі людини…та бачиш саму усмішку…та цього достатнього щоб нею насолоджуватися довго…та щасливо…
По розтоптаних тротуарах…де багато води та снігу…де так важко проїхати….я бачив кимсь викинуті маски…Бачив багато людей, яким вони придивлялися…народ наче здичавів над самою думкою,
показати себе іншими…і ще іншими…вкотре вирізнитися цього вечора…чи в то сварках з друзями…чи то в похвалах батьками…чи то брехнею з коханими людьми….Шквал, гамір, шум умовно закреслювали лінію спокійності…великою червоною лінією…яку всі вже звикли бачити з дня в день…яка стала простою звичкою в нашому житті…Невже бруд переможе інший бруд? Невже це так класно та успішно виглядає? Довго думати не прийшлося бо…
Бо про різноманіть людей модна розповідати довго…Йдучи далі я побачив…двох людей… Вони відразу кинулися мені в очі…. Мабуть, це справді те, що стирає ту саму лінію…Я побачив…Мого друга – неохайного, але щирого, брудного ззовні, але чистого всередині…І дівчину – з розповідей того самого друга…можна багато розповідати про неї – він радів кожній хвилині його розмови….але вона цього не бачила…він шаленів від кожного приємного виразу, почутого від неї…він відчував хто він насправді, знаючи з ким він спілкується поруч…того ж вечору….
Вони ставали все ближчими…хоча і віддалялися…
З розповідей мого друга…я зрозумів, радість цієї прекрасної незнайомки…при приході весни….»нарешті, нарешті, це відбулося…з’явилося тепло…внутрішня та штучне….це здорово» Така маленька дурниця може принести багато радості…всім…
Розділ 2
Welcome to a trip
Into my emotions
To the language of my heart
You’re sailing on a river
That becomes an ocean
Which you can only cross with love
For you, life is just like chess
If you don’t make a move
You’ll lose the game like this
(Scorpions “Walking on the edge’)
Коли вони разом, навіть, чуючи голос по телефону забували про все…негативне…і згадували тільки позитивне…про все чорне…і малювали в розмові тільки біле…така собі зебра…яка стає все білішою та білішою…
Хоч на вулиці йшов дощ…вони цього не помічали…
Цей маленький жалюгідний дощ….хоча мій друг його полюбляє…не суперечив всім…мабуть це маленька доповнення вечірньої атмосфери….де накопичилося все прекрасне…
І тепло…
І весна….така довгоочікувана…
І вечір…такий улюблений….
І ліхтарі…маленька частинки іскри все більше і більше зближували розмову….
І…можливо, романтика…така собі своєрідна…Можливо, там трохи є…
І дівчина….яка досі залишається загадкою…яку не можливо розгадати, читаючи безліч пригодницьких романів та постмодерністську прозу…загадка в їй…лише в ній…Відповіді немає в зошиті з віршами чи в щоденниках спогадів…
Вони йшли з галереї…з світу картин і безперервно його обговорювали…образотворче мистецтво здавалося, і далеким, і таким близьким…для них…Перша картинка, яка вразила…поєднання води, бурі, океану, шторму та неба, ангела, хаосу…справді, щось незвичайне…незвичність завжди відкриває нові сторони…адже саме їхнє життя це синтез всього попереднього, - спокої та втечи, бурі та Сонця, ночі та ранку….
Ця картина дуже здивувала героїню…щось особливе не залишалося милуватися очима акварельних див та чудес…
Мій друг був вражений картиною невідомого художника…
Я його розумію, - це своєрідне відображення їхнього теплого вечору, наповненої світлом прогулянки…В поєднанні жовтогарячих фарб, які символізували вогонь – яскраве доповнення темно-синіх відтінків, як символу – хвилювання…його хвилювання…звичайного, але помітного…
Інші картини – доба абстракціонізму…розмиті образи, недомальовані штрихи…спогад про ту саму відлигу…це лише тьма…тьма теперішнього….чи світле майбутнє? Безліч картин – фарби, присвячені погоді, Сонцю, бурі…це все немов показували її…наповнену Сонцем на обличчі, але з бурею в серці….
Крок за кроком…вечір минає…Подих за подихом…вечір зникає….
Крок за кроком і вже під’їзд замість прогулянки…
Сам під’їзд не відрізнявся нічим…Звичайні побиті шибки та вікна…Потріскані двері, яких не міняли з часів перебудови, круті віражні сходи… Але, атмосфера, що була там – нагадувала щось диве…але щось рідне…Масова реальність, яка була навколо них – штрих простоти, яка знову повертала до спільних дружніх років людства…Маленька лампа, яка постійно блимала, даруючи трохи світла…з поміж маси сірості можна було побачити стіну…де багато написів, символів, карикатур, малюнків….Відразу, впадали в очі написи студентських жартів…які вже декілька років підтримують дух людей…Самі жарти – мали чисто миттєвий характер…навіть не задумуючись над ними, не помічаючи безглуздих написів надписів тамтешніх жителів, наприклад «Вася – дурак»,чи «Коля – х….», залишаючи позаду вічні попередження, наклеєних на стіні від комунальників, - «Заплатити за світло», «перевірити стан будинку»…
Розділ 3
Вже зайшовши в глибину під’їзду…непомітно, почувши звук гітари та старих пісень з верху, привертаючи уваги знайомою мелодією та вже піднявшись вище сходинами побачили музиканта, який наспівував:
White dove
Fly with the wind
Take our hope under your wings
For the world to know
That hope will not die
Where the children cry
(Scorpions “White dove”)
Так стара добра пісня про мир, свободу та дружбу….Продовжуючи обговорювати музичні теми про улюблених гуртів, знову наспівуючи знайомі рядки та награючи добре відомі акорди, стимулюючи себе та оточуючих до кращого настрою, залишаючи весь сум позаду - це все зближало всіх…,можливо зближало їх…зближало до чогось більш кращого…до майбутнього….
Їх безмежно втомлювали дурні історії про відносини та кохання…це немов дурні епізоди з над популярних мексиканських та російських мильних опер…
Це немов їх зближувало з відлигою…з тою мокротою та звичний «штучним» людським станом…це не є їхнє бажання…доносити в житті, те чого не бачиш…те, що бачиш через фіолетові окуляри…те, що відчуваєш через ультрафіолетову призму… «фальшиве дихання» давно не постачало кисню….
Зате чарували сучасні твори відомих літераторів-постмодерніств…
Поєднання сучасних елементів цікавості, розбещеного світу, річного шуму, людей-психопатів, дітей-неформалів та спокійних. Але інтригуючи сюжети з класичними манерами, лицарськими звичками та дурним ігноруючим фанатизмом заспівував розмову в новий куплет…
Йдучи вже біля 10ої вечори між дев’ятиповерхівками побачили маленьке затишне кафе…
Замовивши по чашці чаю…далі задовольняючись приємною атмосферою спілкування, згадуючи старі добрі рядки, вирішили написати свій вірш.
Діставши з портфелю старого синього зошита…відкривши його та почавши писати…хоча в той час була цілковита тишина між ними….одинока пауза при розмові….Самі рядки, як прообраз гарного настрою…вірш написаний був саме про неї…про її проблеми…про його почуття та дитяче боягузтво…завдяки ньому він менше став переживати…завдяки ньому ставав єдиним цілим з нею…
Вечір. Кафе. Тут навколо люди
(ти біля мене близько, навпроти).
Дим цигарок. Крик людей повсюди
(Ти, твоє обличчя, погляд та очі).
Годинники. Безмежний опір секунд
(ти досі боїшся життєвих змін)
«Спогади», «Радість», «Сонце». «Бруд».
( ти ж автор названих картин).
Твій смуток – мій, радість теж моя,
(ти – заперечуєш? Звісно ні!)
Я не знаю, що сказати тобі цього дня,
(ти мовчиш…панування тиші).
Продовження мовчання – проблема
(ти – єдине, про що зараз думаю)
Це реальність, не кіно, і не сцена,
(Мої сумніви, про них тільки знаю)
Терпіння – наш друг, наше ім’я
(ти погодишся? Я знову промовчу)
Де ж я? Куди втекли з вуст слова?
(ти розмов, та я тишу люблю)
І знову, як клей на губах,
(ти малюєш невідомі символи),
Так, я щось невідоме бачу в очах
(я радію, бо посміхнулась мені ти)
Хоча героїня ,сидячи навпроти постійно сумувала, не дивлячись на нього....
Вона була зайнята своїми справа…серед столу було видно клаптик
Білого паперу та безліч кольорових олівців…Постійно, мовчавши та сумувавши…не почувши ні слова від співрозмовника…зі штрихів олівця стала появлятися ніч…чи вечір…мабуть ніч…на білу безкорисливість немов накинулася темно-синя цікавість…де з’являлося світла…трохи світла…це були маленькі блискучі зірки, які нагадували дитинство…саме ці шкільні лестощі та забаганки…капризи та дурне периферія до дорослості…
Зі штрихів малюнку видно було що небо чорне…символізувало щось негативне…воно немов віддалялося від неї…покидало…небо натерпілося багато громів та блискавок…але це на щастя…його поруч вже немає…цього критичного неба…
Хоча мабуть, це була ніч…на картині були видні замальовки Сонця…вранішнього….червоного…його практично не було видно, але воно піднімалося з окраїн, з течії річки над мостом, поміж ночі та вечірніх ліхтарів….
Так з’явилася нова картина в полоні мовчанні…і таке буває…
Саме кафе мало класичний вигляд…не зовсім класичний…а такий старомодний вигляд…В кутках не було чути воплів, не замічалися без сенсові кабакові пісні…Тут було чутно радіо зі столу бармена…Звук був слабким…але пісня, яка грала з 70х років 20 століття вони знали тому і постійно наспівували:
Take me to the magic of the moment
On a glory night
Where the children of tomorrow share their dreams
With you and me
Take me to the magic of the moment
On a glory night
Where the children of tomorrow dream away
In the wind of change
(Scorpions “Wind of change”)
Розділ 5
Весняна ніч продовжувалася…
Цьогорічна весна стала дивувати все більше…
Дурні політичні баталії…буденні проблеми., постійні війни з своїми недоліками…ці всі та ніші зовсім несумісні речі з весною все далі і далі віддалялися від нас…що аж за лінією горизонту їх не було б видно…ми їм постійно кажемо «прощавай»…або просто комбінуємо в помірній кількістю з іншими добавками найвідомішої хімічної мікстури «життя»…
Вкотре йдучи по вечірнім вулицях траплялися люди…і все більше…і ще більше людей посміхалися та посміхалися…весна наступила…Всі її люблять впізнавати…Бачити перші квіти, відчувати перші почуття справжності та відчуття духовної свободи…всі забували про зимову депресію…про агресію вкотре ж таки з собою…і все ставало прекраснішим і прекраснішим…
Цікавих люди під час їхньої прогулянки зустрічалося більше і більше…
Звісно ж серед темної ночі неможливо не побачити відчути дурний і зовсім незнайомий їм запах алкоголю та дешевих цигарок…незнайомі звуки нічних психопатів та «крикоманів»…які зустрічалися і серед дружніх пар, серед коханих, серед рідних…
Серед їхніх розмов частіше помічалися спогади дитинства…Співрозмовниця мого друга любила розповідати про смішні моменти…про вічно радісні зимові катання, які добавляли маленьку ноту радості серед мінорних пісень серед «білої депресії»… Звісно, це тільки зацікавлювало…захоплюючі розповіді про смішний вигляд в окулярах, досить дивні нюхові відчуття, вічно-іронічні та кмітиво-палаючі насміхання та перекривляння…
Так, погоджуюся це трохи дивно звучить…але й …але захоплююче, коли чуєш це вживу з вуст близької людини…
І все-таки довго спілкуючись вони згадали про час…на годиннику вже 12та вечора…а хатні справи, нудні думи на самоті, вічно-бурне та надоїдливе навчання чекали вдома…
Настав час прощання…Звісно, після теплого вечору, який надовго запам’ятається їм…адже він перший…не було роздумів про примусовий похід та марш тур «тепло вечора – тихі маршрутні таксі – домашні сварки»…і після цього маршруту вкотре станеш себе ненавидіти…Ці справи та інші заставляли тепло через призму вечора перетворюватися в холод…Але потрібно…Ця замкненість закреслювали все…
Але життя є життя, і тепло теплом, герої наплювавши н все продовжували свій такий своєрідний похід…я не знаю як його назвати…можна було б , мабуть «трохи тепла»…
Розділ 6
I do believe you're still around me
You're still around me all the time
I have no doubt one day in heaven
I will see you again
I'll see you again, see you again
(Scorpions “Eye to eye”)
Так це справді було щиро…закинути все і далі насолоджуватися….
Вони йшли вулицями нічного Старого міста…настільки тихо що не були чути гаміру як під час обіду…Так, хватало екскурсій серед мурів замку та постійно було чути тихий зву дзвонів…але на жаль не було нот органу…який дуже любить мій друг…
Тераса, бруківка щось не вмішувалася в атмосферу…Хоча темнота та тьма ліхтарів вкотре вписувалися в цей вечір…
Ішовши назад…вони вкотре бачили багато людей…які знайомі їм…
Вони бачили знайомих людей…Так саме ті, які ходили немов дикі в масках…Та дуже впадала в очі дівчина…Вона немов була вдягнута вся в рожевому…Це дуже було помітно навіть в темноті при світлі ліхтарів…Маска була настільки звична для всіх…що всі немов скажені, як звірі…та як хижаки, навіть…накидалися в неї її забирати…це була така собі маски «хорошої» людини…коли треба і коли не треба…фальшивість…Вони не замічали їх…це не їхнє…
Знову побачили хлопця з під’їзду…він був не сам з друзями чи знайомими і вкотре з гітарою та серед хаосу…хоча вже як автору мені це набридає казати…тобто повторюватися…грали акорди правди, змін на краще, почуттів, дружби та кохання…
А герої? Що вони? Йшли і вкотре спілкувалися…
Так вони любили посперечатися…Мій друг любить сердитися на героїню…це його недолік…тому мені за нього соромно навіть…
Але згадавши безліч пісень, вони прогулюючись, стали наспівувати щось звичайне. Та, навіть якось за звичне …але своє…Звісно, без інструментів це було смішно….але по-справжньому:
Я відчуваю де ти,
Де твоє світло, і твоя тінь,
А вечір йде, а вечір минає…
І завмирає заметіль…
Я відчуваю, хто ми,
Де твоя свобода, і твій страх,
А вечір тут, досі минає…
Поруч з тобою в твоїх очах…
Приспів:
На початку весни, де є ти,
Безліч зірок, темне небо,
Хотів ставати все ближчим і ближчим ,
До тебе…до тебе…до тебееееее….
Там де літо…Там де осінь…
Цим вечором пролиті,
І ставати все ближчим і ближчим…
Для того, щоб тобі відкритись…
Я відчуваю де ти
Де тобі чи навпаки,
А вечір тут, поринає в мрію…
Надсилаючи Сонцю листи…
Я відчуваю хто ми.
Без масок нам не важко сховатись,
А вечір тут, він і є мрія…
Де так легко заховатись….
Приспів
P.S. Після слів…
Знаєш, я довго думав що тут написати…
Можливо, навіть не мало б бути цієї частини, але все-таки постійні роздуми під час звичайної квапливої дороги в університет, чи під час сну…тобто ти розумієш…навпаки ти не можеш ніяк заснути…чи, навіть, під час розмови з тобою по телефону…адже вживу ми фактично не спілкувались….
Так, і ще раз побачу тебе в бібліотеці сумною…то стережися мені…
Не думай, що там щось думаю…так ти думаєш «сумна, ну то сумна»…Можна зробити так…настрою в тебе немає…Але посміхнутися хоча б мені можна…Інші не варті…можливо, не варті…Але не треба тратити свої сили…Жарт) Але посміхатися обов’язково…
А тепер ближче до теми….
Я не знаю, чи тобі сподобався цей твір…мені буду чесним «так»…якось він мені дуже близький…та він про мене і про тебе…тому ясно чи близький…
Можливо, я тут лишнє написав щось….а можливо, навпаки, він не закінчений все залежить від тебе) Я просто не знаю як ти його бачиш…своїми очима, як люди, яка все-таки розбирається в творах…і як героїню цієї прози….Вибачай, що називав тебе тут «героїня»…але якось по-іншому не йшло нічого…якось воно краще йшло і без наших імен, і без прямої мови…Як на мій погляд воно все-таки краще сюди вписується…
Цей твір…це щось як на мене реальне…так друга назва це «твоя реальність»…Просто хотілося передати те, що справді тобі близьке…і те що реальне…
Бо реально і я щиро надіюся що ми кінець кінців погуляємо і побачимо безліч людей…можливо приємних, а можливо справді що в них з головою щось не те…
Бо справді віриться, що ми все-таки сходимо в галерею…і ти мене познайомиш в дійсності з образотворчим мистецтвом…адже це тобі близьке…і мені можливо теж стане)
Я сподіваюся. Що ми будемо наспівувати пісні…не тільки Скорпіонів…Тому що я впевнений, що тут не голос, а справжність співанки…От послухати б «подаруй світло»…це справді про це твій…тільки згадав про пісню…ще одна назва твору)) В принципі саме вибирай назву) Це все про тебе)
Я надіюся, що ми посидимо в кафе…можливо і в кабанці? Чи ні?....Трошки смішно сказано на рахунок кабака…І напишемо разом вірш ну і ти покажеш як малювати…а то я далекий від цього…
Знай одне, не треба боятися змін…Мене завжди гризуть сумніви в житті і хай гризуть я не боюся…але не треба боятися справжності…І це ти знаєш краще мене…впевнений в цьому…Це твоя справжність) Ну і моя)
Можеш мене сварити…але я раз все-таки збрехав тобі…Пам’ятаєш. Коли ми другий раз з тобою говорили по телефону…я як завжди був на балконі…а ти тоді в новій хаті… я сказав, що я – холодний…я тут збрехав і почервонів перед собою…Але в принципі ти і так це знаєш вже)
Лютий 2010 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199330
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 05.07.2010
автор: Антон Геч