Я забуду усе, я забуду повір,
І залишусь тепер знову на самоті.
Хоч навколо буде сотні тисяч людей,
Та не буде уже теплих твоїх очей.
Усміхаючись я буду плакать в душі,
Непомітно вдивлятись у громадний твій слід.
І для мене ти будеш лиш рідний в вірші,
У душі все пече,а у серці вже лід.
Тихим шелестом трав я тобі усміхнусь,
І росою в очах хоч й сьогодні наснюсь.
Вітром я прилечу у відкрите вікно,
І хіба буду знать чи тобі все-одно?
Дощ на дворі іде. Чи то сльози мої?
І хоча на вустах добре награний сміх.
Не побачить ніхто чи мені все-одно,
Лише я подивлюсь у самотнє вікно.
Крізь краплини дощу я побачу тебе,
Але тільки на мить - потім зникне усе.
Потім пізно вночі знову я не засну,
Буду ніжить в очах ту оману свою.
Разом з ранком як й все моя втома прийде,
Й схожа постать твоя візьме знов за живе.
А на душу мою ляже камінь важкий,
Та під тим тягарем знов живе погляд твій.
Ти примара моя, зникни з моїх очей,
Загубись пропади серед темних ночей.
Ну а я загублюсь серед білого дня,
І загубимось ми в лабіринтах життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=196305
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.06.2010
автор: Наталька)))