Здавалось, розмові ніколи не буде кінця.
Вже стомлене сонце повільно за обрій скотилось,
І небо вечірнє намистом розкішним покрилось,
І сон вже колише натруджені руки вітця.
Та з мамою я примостився на кухні тісній
І думка в дитинство далеке моя полетіла,
І вервицю спогадів раптом в душі пробудила,
Що міцно, здавалось, заховані спали у ній.
Там роки над нами, як вершники браві, несли́сь
І стін кам'яниці немов би зненацька не стало,
А мамине слово, що душу завжди зігрівало,
Цілющим нектаром лилось, як бувало колись.
Я ждав цього часу, я бурям назустріч ішов
І віру проніс, як в долонях свічу мерехтливу.
Я знав - ця розмова для мене, як сповідь, важлива,
В ній спокій сподіваний врешті для серця знайшов.
Далеко за північ... А голос і далі бринить.
Як в добрі часи, наша кухня нас знову пригріла.
Все так, як колись, тільки мама чомусь посивіла...
Все так, як колись, лише серце чому так щемить?..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=194012
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 06.06.2010
автор: Salvador