«Не судіть, щоб і вас не судили…»
(Матф. 7:1)
… Він лежав непорушно, а поруч проходили люди,
І його не цікавив, здавалось, довколишній світ.
Чи він думав колись, що по світі тинятися буде
І, що юність змарнує, загубить у розцвіті літ?
А було ж, як у всіх: і родина порядна, і школа,
І кохану свою ніс щасливий у ЗАГС на руках.
Не синиця в руках – журавель, щонайменше, відколи
Двійко діточок щиро всміхались йому в пелюшках.
Та ідилії цій не судилось тривати довіку:
Чорна смуга зайшла – не його в тому була вина.
Безгрошів’я заїло. І вже виряджа чоловіка
У далекі краї ще кохана і вірна жона.
Голова працювала і спокою руки не знали,
Він хапався за все, тільки б вдома нестач не було.
До копійки копійку складав. Стрімко роки минали:
Час настав і йому повернутись у рідне село.
…Але, де ж його Горлиця? Чом не щебечуть пташата?
Впали з рук подарунки, а грім гуркотав і без хмар…
- Полетіла за іншим! – крізь сльози призналася мати,
А йому, ніби в спину кинджала смертельний удар.
У шаленому танці земля попливла з-попід ніг,
Закричала душа і зірвалась у прірву страшну.
Він спіткнувся лиш раз… Та піднятися більше не зміг.
Батьківщину покинув, подався назад в чужину.
"Та, кому ти потрібен?" - шептала довкола трава.
"Ти – ніхто!" - насміхались розкішні троянди в саду.
І все нижче додолу схилялась його голова,
Й чорні круки безжально йому накликали біду.
Він позбувся усього, в тумані його майбуття.
Він безмовно волає, в часи просвітління, до Бога.
Не судіть його, люди, - його засудило життя.
Поможіть, якщо можете, кинути хибну дорогу.
Він лежав непорушно, як докір суспільству німий…
Він лежав ще живий, та повільно душа помирала…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193192
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 02.06.2010
автор: Salvador