За вікном відблискує сніг. І хоча я й сама дитя снігу, але в цей момент він чомусь здається мені якимсь незатишним і дещо жорстоким. Втім, у цій оселі все таке: чуже, незручне, депресивне. Дівчата щойно вийшли з кімнати і самотність р’яно набивалася в подруги. Я обійняла свого милого ведмедика і тихо заплакала. Червоний (а саме такого кольору було це створіння) наче випромінював тепло та затишок, якого мені так не вистачало наразі. Як же важко залишитися наодинці зі своїми думками у зовсім чужому місті, де ти нікому не потрібен і тобі ніхто не потрібен. Та тепер я не одна. Тепер у мене є Женька, а вона завжди втішить і підставить дружнє плече, щоб я могла спокійно на ньому покуняти. І все, здавалося б, можна пережити, але щось таке темне і незвичне підкралося з-за спини та міцно вхопило мене за шию і, як я зрозуміла, відпустить мене не скоро. Варто було лише цій думці пролетіти у голові, як слідом закралася ще одна, наче нашептана над вухом: «Нічого, звикнеш». Звісно що звикну. Куди ж мені ще діватися?
А вулиці наче сріблом посипали: все виблискувало навкруг, біліло, аж засліплювало. Сніг… Я сама собі посміхнулася. Згадка про Червоного вперто засіла під серцем, і періодично його підштовхувала, даби я зовсім не розкисла. Бо я така. Я можу!
Перехожі дещо злякано розступалися в сторони і не дивно: я була бліда і змучена. Наче щойно з хреста знята. Щоправда, я тепер сумніваюся, що ж гірше: сесія чи зняття?
На парах покуняти мені так і не дали. Схоже на те, що ці гадські екзамени вимотали не лише студентів, а й викладачів. Доки найчесніші з них ховалися в туалеті від студентів з курсовими, інші тягнули із своїх підопічних золоті персні, квіти та, ох, як же це банально! - гроші. Та якщо до цього ми морально якось були готовими, то вибриків братика-Сафрошки я аж ніяк не очікувала. Спочатку проігнорив мене, потім не привітався…
Сестри Васильєви (це ми з Женькою) постановили: сонечко-Сафрошку ми вже втратили. І мізки йому вправити теж не вийде, бо їх вже завербувала якась блондиночка. Хто там і за ким бігав, мене мало хвилювало. Просто людина, яку я наївно вважала своїм другом, змінилася.
Від нічних жахів і самотніх вечорів рятує бібліотека. Навчання вимотує, але рятує від нудьги. І мене, частково, теж порятувала. Якби ж то дозволяли ночувати у ВНЗ, я б взагалі була щасливою.
Але… але…
І коли ми, ледве живі, сідаємо на підвіконня, тримаючи по склянці гарячого шоколаду, я почуваю себе щасливою. Бо лише дивлячись у нічну темряву, починаю розуміти, що я не одна у цьому світі. Адже, принаймні один друг у мене точно є. А ще… гарячий шоколад і наші вечірні посиденьки на вікні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192326
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 28.05.2010
автор: Даринка Квач