- Я хочу аби ти сприймав мене такою як я є!! ти мне розумієш?- кричала вона, що є сили… - Так я розумію – спокійно відповідав він… - Я хочу, щоб мене любили за мою душу…а не за тіло… - Добре..добре… не репитуй..так воно і є.. - ..ні все ж таки ти мене не розумієш.. - Та ж ні..чудово розумію… а тепер йди до мене… я хочу тебе… ти така гарна як розлючена… ти заспокоїшся… а завтра все буде добре… ти вдягнеш свою нову спідницю.. та туфлі на шпильках і ми підемо до моїх друзів, пам’ятаєш вони нас запрошували? - Так.. але ж ти обіцяв, що ми побудемо у двох, я навіть з роботи відпросилася… - Ну вибач котику,я знаю.. але не гарно було відмовляти … - Ну гаразд.. хай буде так.. та це буде завтра…я сьогодні залиш мене в спокої… … Вона пішла у іншу кімнату і зачинила за собою двері… дістала заховані далеко в шафу старенькі джинси та легенького светра, вдягла кросівки запхнула в кишеню МР3плеєра…і стрибнула через вікно…вони жили на першому поверсі… вона так часто робила,коли хотіла залишитись на одинці, бо лише в такі моменти вона могла бути сама собою. Ніхто не докоряв їй її зовнішнім виглядом, не тягнув в ліжко, не відвішував компліментів в адресу її сідниць… вона була вільна, вільна від усього, що їй так заважало. Вона йшла слухаючи «неправильну» музику, дивилася на зірки, думала «неправильними» думками… та вони були її, її власними, не надиктованими кимось іншим, вони народжувались сама по собі, і так само зникали… це було так цікаво.. а іноді й весело. І вона посміхалась, не тому, що так треба, а тому що Вона цього хоче. Йшла не замислюючись, що вже пізно, що через кілька хвилин він зазирне у її кімнату та побачить , що її нема і це потягне за собою ще одну сварку.. Їй було байдуже… Вона почувалась щасливою у цьому неправильному світі, її світі, в якому її ніхто не розуміє. Вона б пішла до друзів.. але в неї їх не було. Ні, звичайно була купа різних знайомих, з їх награними посмішками та обіймами, милими лицями.. в ті моменти коли їм щось було від неї потрібно… а от з справжніми друзями якось не склалося.. Та ні.. був у неї один друг.. так.. був.. вони перестали спілкуватися кілька років тому, відколи вона зустріла Його. Безглуздо все сталося… Вона вважала його просто другом… найкращим другом.. та для нього цього було не достатньо,він мирився з тим, що вона не відповідає йому взаємністю, але її закоханість в іншого стала для нього останньою краплею… Так і блукала вона нічними вулицями, не відчуваючи ні страху ні холоду. Зі сторони здавалося, що її шлях веде в нікуди, проте це не так.. було в неї одне улюблене місце – дах багатоповерхівки, недалеко від парку. Звідти було добре видно її будинок, весь від першого до останнього під’їзду. Вона навіть могла бачити як Він нервово курить на балконі в очікуванні на неї, і це її забавляло. Вона сиділа і дивилась на небо, в наушниках надривав зв’язки якийсь бард чи рокер, а вона сиділа непорушно…понурившись в свої мрії… Цього вечора було так само.. вона забігла у знайомий під’їзд, викликала ліфт, піднялась на останній поверх, звідти вверх по драбині на дах… дивно, що досі ніхто не зачинив прохід на гору, зараз мало де таке зустрінеш… але для неї це було тільки на краще… Той самий двір, те саме нічне небо… тиша… легкий шум вітру.. Чомусь його досі, ще не видно, раніше він вже стовбичив би з сигаретою , нервово курячи і чекаючи поки Вона повернеться, щоб потім нічого не розпитуючи з ображеним виглядом піти спати. Проте сьогодні його не було.. напевне, ще не відійшов від сварки та лежить ображений у вітальні – подумала вона, - от дурненький, чого він ображається, це ж не я його змушую поводитись як годиться, а не як хочеться, вдягати те, що гарно, а не те, що зручно.. робити безліч непотрібних речей коли можна обійтись і без них.. я просто хочу, щоб він сприймав мене такою яка я є, а не робив з мене ляльку на показ своїм друзям… та.. та чомусь й все одно його люблю…, вона посміхнулась іронічною посмішкою… в наушниках тим часом Земфіра співала про дівчинку з мережі, яка обов’язково зустріне своє кохання. Раніше вона завжди уявляла себе цією дівчинкою. Слова з пісні були написані наче з неї, а може для неї… Адже своє перше кохання вона зустріла саме в мережі… це була довга та романтична історія, з досить печальним кінцем.. чого слід було й очікувати, проте все це вже позаду, зараз в неї інше життя, інші турботи, інші пісні з героями яких вона вже себе не порівнює. У плеєрі змінювався трек за треком, в голові утворювались нові і нові думки.. Вона й не відчула як вже скоро наближався світанок… Він на балкон так і не вийшов, мабуть добре образився, та це і на краще, менше лишніх запитань взавтра, точніше вже сьогодні. Вона вже збиралася йти, але тут помітила, що на даху вона була не одна…не далеко від неї сидів, ще хтось, так ж понурий у навушниках і повільно кивав головою, напевно в такт музики… Хм, виявляється я не одна така – весело подумала вона, й швиденько пішла геть.. На ранок в неї була серйозна розмова з ним.. Виявилось, що він цілу ніч не спав, … прочекав її на лавці у сквері, тому вона його й не помітила… Їй стало ніяково, вперше з всі ці роки вона відчула себе винною… Винною не за те, що змусила його нервувати, не за безсонну ніч, а за те, що їй було байдуже, байдуже на все це. Він кохав її, кохав безмежно, але по своєму. Її ще дитячі розуміння про кохання кришились як шоколад в його сильних руках. Ні не подумайте.. все було чудово, можливо навіть краще ніж хотілось, проте чогось все ж таки не доставало. Він намагався зробити з неї справжню Леді, в той час коли вона була звичайним дівчиськом. Це ламало її, ламало її внутрішнє я, змушувало грати по його правилам. Їй щодня доводилось влаштовувати «вистави» з гарним «дорослим» одягом, взуттям, зачісками. Далі доламуючи себе, нищити вщент все, що від неї залишилось. А ввечері, в котрий раз тікаючи через вікно латати свою понівечену бунтарську душу, склеювати скетчем думок, зашивати підривними акордами гітар, заспокоювати текстами на пам’ять заучених пісень. І так щодня, день у день… Не дивно, що вона була такою нервово-напруженою. В останніх пів року вона знову почала плакати. З нею такого вже давно не траплялось. Раніше сльозу з неї могли вичавити лише сильний біль, та інколи болючі образи. А зараз, щоб заплакати їй варто було лише подумати про щось сумне, чи поринути сентиментальний спогад.. Вона відчувала, щось в ній змінюється. Можливо навіть на краще, вона ще не розуміла, що саме… Це було дивне відчуття. Розумом вона була готова до змін, але щось всередині неї пручалося що є сил, не даючи цим змінам повністю заволодіти нею… Постійно борсаючись між розумінням та відчуттям вона вкрай заплуталась, ця невизначеність породжувала нові істерики. Він не розумів, що з нею коїться, гадав що це звичайні приступи ПМС…і, що скоро все минеться… і він не помилявся… не про ПМС, а що минеться. Що не день вона ставала все спокійнішою та м’якшою… як пластилін. Напевне те, що було всередині витратило останні сили, і більше не могло боротися. Хоча інколи, ще були викиди агресії. Та намагання щось комусь довести, проте на це вже не зверталась увага… Він ліпив з неї те що хотів бачити в її подобі, звичайну ляльку… якою вона ніколи не мала бути… .. Вони знов посварилися, ще більше ніж учора, вона не знала як себе виправдати, а може й не хотіла цього робити. Просто мовчала і плакала… Все ж таки йому стало її шкода. Він не любив коли вона плаче. Й Вона це знала, це був майже не єдиний спосіб впливати на нього. І вона частенько ним користувалася. Так, це було не чесно з її боку, але сльози були певним вираженням самозахисту, а вона не могла не захищатися. … Врешті після довгих нотацій Він все ж підійшов першим, обійняв її. Сльози ще раз-у-раз стікали по її щічкам. Сонечко моє, куди ж ти тікаєш від мене вечорами? Я ж місця собі не знаходжу, я хвилююся за тебе… ти це розумієш? – так.. – шепотіла вона. Тоді навіщо це робити? – незнаю… ..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192103
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 27.05.2010
автор: Untamedy