Собака 32-го

автор  -  Володимир  Віхляєв

Пам’яті  жертв  Голодомору  32-го-33-го  років
І.
Її  привчили  їсти  із  руки
(Ласкавішого  не  буває  друга!)
З  господарем  на  березі  ріки
жила  собака  в  тридцять  другому.

Вона  його  землянку  стерегла,
як  виводок  щенят,  як  власну  будку...
Немов  забула,  що  давно  стара,
що  полювань  для  неї  вже  не  буде.

У  лісі  –  звір,  у  небі  –  дичина,
у  річці  –  риба  снились  їй  щоднини.
Ввижалося,  у  тім  її  вина,  
що  руки  у  хазяїна  змарніли.

Один  як  перст:  ні  жінки,  ні  дітей.
Давно  світила  ребрами  хатина.
Він  не  знаходив  здобичі  ніде.
І  вже  земля  нічого  не  родила.

Колись  собака  навіть  в  заметіль
приносила  для  них  обох  поживу...
Тепер  її  чуття  були  не  ті.
І  кров  (не  та!)  наповнювала  жили.

...А  в  полі  ж  уродило  колосків!
Він  їх  саджав.  Там  є  його  частина...
Та  у  сусіда  не  вернувся  син:
хліб  мати,  помираючи,  просила.

Хлоп'я  й  набрав  у  пригорщі  жита  –  
то  спільна  праця,  єдність  їх  і  мука.
І  мамине  врятоване  життя...
Враз  стало  тепло.  Він  розкинув  руки,

матусю  обійняв  і  вже  разом
вони  щасливі  рушили  ланами
повз  тих  солдат  веселих  гарнізон,
які  рушниці  ніжно  потирали.  

За  обрієм  їх  зустрічав  Господь,
як  батько  після  трудової  днини.
Дитячий  плач  подекуди  з  господ
доносився  із  пострілами  в  спину...

...Ні  крихти  їжі.  Тільки  чорний  крук
кружляв  над  очеретяною  стріхою...
Три  тижні  не  виходив  з  хати  друг.
Скавчав  ланцюг.  І  ось  собака  стихла.

...Яка  приємна  в  тілі  ломота!
Яка  незнана  дивовижна  легкість!
Та  раптом  рідна  лагідна  рука  –
а  в  ній...  напевно  їжа...  їжа  є  десь!

Якою  ж  соковитою  була
і  ласою,  принесена  ним  кістка!
Але  збагнуть  собака  не  могла,
що  руку  друга  їй  судилось  їсти.  

Її  привчили  їсти  із  руки
(Ласкавішого  не  буває  друга!)
З  господарем  на  березі  ріки
жила  собака  в  тридцять  другому.

ІІ.
-«Собака  32-го»  –  це  міф!
І  геноцид,  і  голод  –  провокація!»,  -
ми  ще  не  раз  почуємо  від  тих,
кого  з  руки  годує  наша  нація.

Та  я  боюсь,  в  горлянках  пінноротих
тоді  лиш  стихнуть  заклики  оці,
коли  рука  змарніє  у  народу,
коли  не  стане  їжі  у  руці…


автор  -  Володимир  Віхляєв

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192067
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 27.05.2010
автор: pravnic