Її тягнуло до руйнувань. Але ціллю їх вона бачила вже не тільки себе. Рамки розширилися і зіниці її чайних очей теж. Дівчинка була настільки п’янкою від своїх фантазій, фантазій руйнування, що вже і її реальний світ, маленький і загадковий, потрохи розпадався на піксели, кришився на пазли. Вона відчувала кінець, але зрештою про нього вона і мріяла.
Якою була вона?
Чорняве волосся вилось довкола голови зміями і шипіло, коли його торкався вітер, в її очах була така глибина, що ніхто насправді не міг зрозуміти, що в них: таємне знання чи порожнеча; а губи… гарні губи, що поблискували синтетичною отрутою. Вона була доволі гарною. Вона обожнювала своє віддзеркалення. А ще дівчинка була дурною, у плані почуттів, а не інтелекту, принаймні вона так хотіла думати.
Годинники клацали пластмасовими стрілками… клацали… клацали… стрілки зубами… клацали. Час скалився, погрожував збігти, він насміхався, він був вічним, а іі краса – ні. Це знали вони обидва, час і дівчинка з чорними стрілками на віках. Але вона заспокоювала себе тим, що сама закінчиться раніше, ніж її молодість, її краса. Тоді вже час нервово здригався, тому що боявся скінчитися взагалі: якщо піде дівчинка – час зникне, в ньому не буде сенсу. Хоча… бажання руйнування вже не хотіло тільки її.
Дощовими днями дівчинка писала листи своєму батькові, якомусь цареві якогось царства… можливо просто Богу. В будь якому разі на відповідь не чекала. Вона тільки хотіла заспокоїти його, прохала не ображатися на людей через їх безглузді вчинки. Вона хотіла… насправді вона хотіла, щоб припинилися дощі, холодні чи теплі, адже вони були таким сильним стимулятором її темних бажань. Але дощі не припинялися, веселками тим більш.
Чи кохала вона? Так. Кожного разу, коли її чайні впадали в чиїсь світлі, неважливо порочні чи чисті, вона закохувалась. Із порочними було весело. Вони володіли нею, її думками. Глибина очей наповнювалась, але поганими ідеями, істериками, шаленістю, незрозумілістю. Стрілки на годинниках клацали, стрілки на віках розмазувались. Біль та ненависть – ось було її кохання з порочними світлими очима, світлими, тому що щирими. Чомусь її ніколи не обманювали, вона ковтала їх правду, мріючи про солодку брехню.
Світлі й чисті вона зустріла нещодавно. Теж щирі, але інші. До таких вона не звикла, і, правду кажучи, навіть не знала, як з ними себе поводити. Тому фантазувала вона часто, часто писала «кохаю», іноді промовляла, любила губи світлих чистих. Це все могло б перерости в гарний любовний роман, якщо б тільки не її тяжіння до руйнування, що хотіло вже не тільки її саму.
Це незакінчена історія. І ніхто не скаже, коли саме буде кінець: коли час перестане клацати для неї чи для всіх.
Відомо лише наступне. Одного (недільного може бути) дощового ранку їй відповів той, кому так старанно писала листи дівчинка. Ні, він не подзвонив, не написав їй листа у відповідь, не зайшов до неї на гостини, він нічим цим не видав себе, не промовив жодного слова. Він тільки показав їй веселку…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=191575
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 24.05.2010
автор: Червона Стрічка