І знову в снах моїх ти опинилась,
Немов примара, ні не зла.
І знову по стопах моїм ти йшла,
Я чув цей подих твого тіла.
І це неначе знов мені наснилось?
Ці обриси обличча неземні?
Ці твої очі срібно-голубі, і твоя усмішка,
Та щира, та іскриста, яку подарувала ти мені?
Оця краса сиділа в мене в голові.
І рік за день,і тиждень за годину,
Мені із голови ти вийти не змогла.
І ось одної ночі, знов до мене ти прийшла.
Але тепер не біла, а ще й зла.
Із янгола, умить перетворилась у демона,
Без сонця у душі,
І без добра.
І я поглянув у очі ті багряно-огняні,
Із них вогонь потоком лився зовні,
Але в душі, я відчував те сонце і добро,
Яке світило й ранше у тобі.
Ти певне думала, що я злякаюсь?
І далі побоюсь піти?
Але моє кохання більше, за той страх,
Який мені прийшлося перейти.
© Copyright: А.П.Кабвой 2010
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=190553
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.05.2010
автор: А. П. Кабвой