Я посію дитинство змарніле своє-
аби як і нізвідки, й не знати коли,
Де світ водам весняним осанну снує
І пуска у безодню усе від біди.
Осипається снігом ліхтарна зима;
та чи знову найперші зустрінуть цю весну
котенята вербові? Та знову дарма
нам носитимуть ситі дощі після сну,
Розсипатимуть сонце у повні. Нема
місяців у зеніті, там тихих сновид
лиш зникають химери й ранкова роса.
А охлялій зимі - тільки дим на обід
Нам потрібен з тобою на двох лише спогад, -
хоч і різний на двох, - не про зболені шрами,
лиш про те, як вертатиме тиша до слова,
десь від року і кроку небес понад нами
Я посію дитинство зволоженим віям
і поля полуниць, де відлига пляміє.
Відцвіте нам колиска у снів на узбіччі,
І нас розсипом час поєднає у тиші
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=189767
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 15.05.2010
автор: Бука