В степу гарячий подих вітру,
Нема води, не йдуть воли,
Ми з кумом випили півлітру
І спати, зморені, лягли.
Що далі буде, я не знаю,
Ми в Крим поїхали, по сіль,
Мабуть в степу отут сконаю,
Воли ж бо - не автомобіль.
Летять чортами по дорозі
І “Запорожці” й “Жигулі”,
А я лежу один на возі,
А кум – під возом, на землі.
Він впав із возу, як напився,
І так вже голосно хропе,
Що віл "Серьога" розлютився,
Створіння сіре і тупе.
Вола, й того “дістав” п'яниця,
А як мені його терпіть?
Лежу і блимаю. Не спиться,
Хоч ви, воли мої, поспіть.
Бо завтра знову у дорогу,
Важкою як би не була,
Ми й так вже, дякувати Богу,
За три версти аж від села.
А в Крим, казали мудрі люди,
Від нас, з Полтави, як на Марс.
І Галька ждать мене не буде,
І Настя зрадить. І не раз.
І Любка піде до криниці
І там злигається з Мишком.
Дурні коханки, як телиці,
Прибиті змолоду мішком.
Та годі, мабуть нудьгувати,
Бо завтра знову в дальню путь.
Чи може, збігати і взнати –
Як там дівки мої живуть?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=187313
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 02.05.2010
автор: Юрій Кулик