Твої ще нiжнi пам'ятаю руки,
Тривожний погляд, стомлене лице.
Та з часом я звикаю до розлуки,
Що серце рве розплавленим свинцем.
З роботи вже давно iду додому,
Хоч дiм - у недосяжнiй далинi.
Тож, як, скажи, твою забрати втому
I як зiгрiти, пiдкажи менi?
Лиш телефон, як таїнство обряду,
Твiй голос, нiби з юностi, несе,
Слова твої, як iскри зорепаду,
Що їх чекаю тут понад усе.
Вони самотностi на мить розтоплять кригу,
Веселка нашi поєдна серця
I я, здається, вiдкриваю книгу,
Де є початок, та нема кiнця.
Вiдлiчує секунди серця стукiт -
Цi вiдчуття, яких не знав колись:
Звикаю пiдсвiдомо до розлуки,
Щоб в день прийдешнiй з нею розiйтись.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186185
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 26.04.2010
автор: Salvador