Били
дзвони в нерви сто тисяч і два рази...
Тепер
ми на Говерлі померли під час грози...
Ми вдвох
на канаті. Стікає засмаглий піт.
Але
фіналу немає. Канат обернувся в лід.
Чому
ти самотня, невже я тебе убив?
За дротом,
за тим підсонням ти бачиш жаский обрив.
Тебе
я проклинаю уже сто сорок літ.
Я більше
не кохаю, вже й серце - спижовий лід...
Ми йшли
удвох до щастя. І в цьому була мета.
Прийшли...
Самотньо б впасти в мету, що не має дна.
Ми тут,
на порозі. Так довго до цього йшли.
Тепер
ми два гості. Мети ж розчинився й слід.
В крові
стікають губи, в поцілунках Твоїх міцних.
Стискаєш
жилясті руки. Мої дві колони з криг.
Боюсь
і проклинаю. Але на цій висоті
Уже
і я не знаю, хто з нас я, а хто — Ти!
Пе-пе-кла...
Нам так хотілось зла.
Й не помітивши,
в рай упали ми.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=18563
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 28.08.2006
автор: Дмитро