Ні додати тебе, ні відняти мене.
Наче два офіцери в забутому часі.
Ми — два схили у скелі... Та це все мине.
Що залишиться з нами?
Безодня у рясі.
Ми удвох назавжди. Але постріл часу
Припиняє думки про блаженство крізь простір.
Я цілую тебе, споглядаю красу,
Ти смієшся і граєш думками у кості.
Ми єднання і біль, насолода і час.
Ми вдивляємось в очі магнітних канальців.
Ти так вільно пливеш, я німий падеграс.
І стискають мене твоїх ніжностей пальці.
Ти моя назавжди — але ні, не моя.
Ти в полоні моїм — ми в полоні у щастя.
Але в щасті земнім детонатор. Змія
розірве його плин.
Хочу світ я проклясти.
То втечи і залиш, я не хочу втрачать
те, що стільки разів не по-райськи кохало.
Я помру, тож навіщо мені ця печать
Неземного блаженства світів і хоралів?
Живемо тільки раз, але в миті без дна
Ми впадаємо в стан прекосмічого лету.
Три мільярди років я чекав, що одна
Упаде на цю землю небесна планета.
Я — крихкий метеор, ти з заліза і зла.
Але в серці тримаєш для мене всю ніжність.
Ти енергія атому, світлу зола,
Розіп’яте кохання — моя дивовижність.
Ні додати тебе, ні відняти мене.
Наче два офіцери в епоху останню
Ми — один океан, а вода промайне.
Хто ж цілунком зустріне мій шал на світанні?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=18560
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 18.08.2006
автор: Дмитро