Я знову в дорозі. Львів-Солотвино. Чи Солотвино-Львів. По суті, різниця незначна. За вікном ті ж самі краєвиди, розбиті вагони, прокурені тамбури, і рівномірний стук коліс. Чух-чух. Чух-чух.
В мигаючому світлі розкривається небагате убранство економ-класу: бордово-сірі шторки на брудних вікнах, темно-сірі матраци на металевих, покритих матовим дерматином полицях, така ж сіра білизна з майже чистим рушничком в комплекті. Плацкарт…
Якраз це мені зараз і потрібно. Свій квиток я не проміняю ні на затишок купе, ні на розкіш СВ. Тут в мене є одна велика перевага – я бачу людей. Більше того, це не просто випадкові обличчя, це Зріз, підбір особистостей з різними професіями, мріями, цілями, що волею долі зведені до купи і змушені терпіти одне одного найближчі 15 годин нашої подорожі. Чух-чух. Чух-чух.
Вимикаю плеєр. Чорно-біла, німа картина враз наповнюється звуками й голосами.
---…а він нам тоді відвалює по три куска на брата і каже, мовляв, валіть мужики на Україну, заслужили. Я тоді свому малому от-такого слона плюшевого купив. І дев”ятку…
З цим все зрозуміло, заробітчани повертаються в рідні дикі села.
---... Преподи козли. Ні-ні, всі козли. Нормальні лише аспіранти, тай то, ех… Я думаю, що коли аспір приходить і захищає свою дисертацію і змушений пройти ще й тест “на козла”. Лиш тоді він стає професором, чи хто там в них далі. Як Олег…
Тут все теж ясно, зима – це для людей сніг і дід мороз, а для студентів ще й сесія.
Рутина. Не цікаво. В мене є щось набагато краще. В мене є ти. Але про це ще ніхто не здогадується.
Плавно проходиш по вагону, Вишукуючи відведене тобі місце, повертаєшся до мене і тихо промовляєш пароль.
--- Перепрошую, а 16-те тут?
--- Тут, - відповідаю я. Посміхаюсь. – Прямо у мене над головою.
Ставиш багаж, сідаєш навпроти. Я знову вмикаю плеєр. Поспішати не можна, це неправильно. Ще дві години ти будеш недоступна, захищена тим, що принесла з собою звідти, з”зовні: подруга, що проводжала тебе до перону, смс від хлопчини, якого помилково вважаєш коханим і ще щось на вибір. Але ти вже приречена. Чекаю.
Проходить година. Потім ще одна. Імітуєш бурхливу діяльність, випиваєш нав”язаний провідницею чай (готова на все, лише щоб гундосі крики “кава, чай, печиво, пиво” зникли з діапазону твого сприйняття), розкладаєш книги і журнали, шукаєш, кому б зателефонувати, набираєш…
Ха-ха і ще раз ха-ха. Невже ти не знала, що в цій клоаці відсутній моб. зв”язок? Ой, мені нвіть шкода. Чесно. Ха-ха.
…Ти красива. Довге, каштанове волосся, що спадає на груди, добрий погляд сіро-зелений очей, ніжні руки… Це не принципово, негарних дівчат майже не існує, але ти дійсно красива.
Витягуєш з сумочки цигарки, виходиш. Ти куриш? Чудово. Просто чудово. Ні, звісно, міністерство охорони здоров”я попереджує, їм краще видно, але… Ти потім зрозумієш, чому.
… Зараз має бути остання героїчна спроба щось зробити. Щось правильне, мудре. Ні? Ні, тримаєшся ще майже годину. Рекорд… Молодчина. Тягнешся до книги. Що там? Габрієль Гарсія Де Маркес? Що?! Маутсю, очам своїм не вірю. Невже гарненькі дівчата таке читають? Не так. Невже гарненькі дівчата читають?! Хочеться вірити, що це захоплення щире, від душі, а не дань черговій молодіжній тенденції.
Не хочу цього говорити (думати), та, віриш, я навіть хочу, щоби в тебе все вийшло. Готовий піти іншим шляхом, це буває рідко, дуже рідко, але Де Маркес сильно змінив моє ставлення до тебе.
Де Маркес… Краще було лише минулої зими (знову кава, чай, запльовані тамбури і запах немитих ніг), коли дівчинка читала. Шарлоту. Бронте. В оригіналі. Та їй не підфартило. Просто не підфартило. Вона теж була красива.
…Блін, а може це доля? Мимоволі ти починаєш в це вірити, коли на 46-ій сторінці “Старигана з крилами” раптом вимикається світло. Ні, маленька, мушу тебе розчарувати. Це приреченість. На мене. Невідворотність, що не дає тобі права вибору, так красиво описаного Екзюпері. Зате тут з”явилася телефонна мережа. Шкода, що ти про це не знаєш. А я тобі не скажу, моя хвилинна слабкість вже минула.
Ну все, напевне час. Для вірності, звісно, варто було б вичекати ще годину-другу, але це починає набридати. Дивлюсь на тебе. Довго…
--- Йдем покурим?
Риторичне запитання, ти ще думаєш, а я вже знаю відповідь.
СТОП. Чорт, як невчасно. Чорт. Це навіть не дежа вю, це прокинулася моя совість. Раптом.
…Мішка, старий, ти чого, ну? Не треба корчити з себе дурника, мене ж не обманиш. Я не вона. Нащо тобі це все? Ти ж чудово знаєш, що зараз буде. Вона бачила збірку Єсеніна, що випадково випала з твоєї сумки. І вже вірить в твою особливість, філфак, ти ж звернув увагу на її студентський, коли видавали білизну. Бачив, не розказуй. Вона вірить, що в цьому, граному, брудному вагоні їй просто пощастило натрапити на хорошого, ще й симпатичного хлопчину. Не розуміє, що оцінена сходу і з сумки випав саме поет-хуліган з красивими очима, а на випадок гламурної кобіти а-ля “Дольче Габбана” звідти, за бажанням “випадково” з”явиться Коельіо чи Космополітен, що її б неодмінно зацікавив. Чим ти там зачепив оту фанатку “Джейн Ейр”? Історією про Каспара Хауза, здається, так? Що ж кожному своє…
Скотина ти, брат. Скотина. І прокручений наперед диспут про музику, як джерело натхнення для поета і про перспективи філологів в Україні… “Ай-я-яй, Вам ця пісня подобається? Що, - вдаючи здивування, - улюблена? Моя теж…” Козел, ти ж чув, що поставлено в неї на рингтоні дзвінка і смс. “Пишете вірші, справді? Яке співпадіння!” Звісно, такий маленький блокнотик з чорною трояндою в лівій кишеньці пальто рідко служить для чогось іншого. “…а я теж веду щоденник.” Хто б сумнівався.
…І її заперечення, мовляв, не така, не можна так, і твої переконання, все наперед прокручено. Все наперед брехливо. І ти чудово знаєш, не можеш знати про те, про що вона ще не здогадується. Відчуття використаності, аналогії з ганчіркою для взуття і таке інше… І як сидітиме, прокручуючи все, що було, вже постфактум. Жалість, сум, депресія. І не її вина, що вона зачитувався Павличком, коли ти студіював Дойля і Юнга.
І головне навіщо?! Ти ж навіть не сексу хочеш. Он там, на восьмому потенційна ... сидить. Ти ж бачив її очі. Купи їй пива, клоун, вона покаже тобі таке, про що ти навіть подумати не міг. Це її робота. І хоббі. Ні, ти прагнеш фарсу. Спектакль. Дати зрозуміти, змусити повірити, що ти найкращий, ідеальний. Зламати волю, забути всі моральні перестороги, що нав”язує суспільство, потонути в твоїх солодких словах. Потонути…
І прокинутися зранку, вже з усвідомленням власної нікчемності. Тіні зникають опівдні, а світанок стирає увесь грим, знімаючи маски.
Розпрощаєтесь коротким “Спасибі. Вибач, якщо що не так…”. Не залишиш їй навіть номера телефону, знаючи, що так буде краще. Чому краще? В тебе є досвід, ти завжди пам”ятатимеш Ксю. Єдину дівчину, що зрозуміла, для чого ти це робиш, та зуміла прийняти таким, як є і полюбити. А що у відповідь, забув? “Кицю, зайнятий я зара… ” І п”яний регіт. Звісно Світлана і Альбіна вже чекали на тебе. То була твоя зоряна ніч, що тут скажеш, а дві дурепки белькотіли якусь дурню, повисаючи на плечах молодого, красивого морального виродка…
--- …Вибачте, що? Звісно, можна…
--- А мене Міша звуть. Що, вам теж подобається ця пісня? Яке співпадіння…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183451
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 12.04.2010
автор: Лемминг