Розіп`яті чотири виміри,
І місця собі уже не знайти
Усі міста на світі вимерли
Куди прямуватимеш ти?
Тут, у точці розбрату крайнього
Забувши звичні ночі і дні
У власну зіницю поранений
Входиш до брами в абсурдному сні.
У води чорні занурені весла
Віриш, що ти ще не щезнув
Віддалені, у смỳтному плині
Проводжаючих тануть тіні.
Свято сутінок починається.
Майне самотня здичавіла птаха
Подорожньому віщуючи шлях
Не додавши сил, лиш сповнивши жахом,
Ввівши в коридор дірок у нулях.
Сьогодні на цьому камені
Залишу сльози, піт свій, дотик
Знімівши від довгого плавання,
Чую співу луну підсвідомо.
Музика зцілить змучені душі
Нехай нас візьме безкраїй потік,
У мить цю, коли уже нікуди вужче,
Відходь, відмовляйся, ховайся вбік.
Себе не віддай на поталу екранам,
Там нуль з чотирьох, а без простору-часу
Заснеш, змарнуєшся, скоро розтанеш
Разом з екраном у темряві згаснеш.
Навколишнє прагне всередині нас
Створити модель супермаркету
Але ж ми байдужі до цокання кас,
Життя наше більшого вартує?
Невже усі полиці в світі взмозі
Вгамувати безмежжя наших бажань?
Ми в кожній німій перемозі
Відсторонюємось, відходимо, на жаль.
Повернення можливе лише проти течії
Лише через болісне, поступове зречення
Свобода бажання відкриє двері
До аду чи раю, в зіниць містерії.
І море, можливо, для нас недосяжне,
Але холодні стрімнини бадьорять
Бо витоки сильні і справжні
Б`ють у безмежних горах.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182425
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 08.04.2010
автор: Саша Тришечкин